Дипломная работа: Проблеми релігії в постмодерні

Дипломная работа: Проблеми релігії в постмодерні

План:

Вступ

Розділ I. Постмодернізм як явище духовної культури ХХ століття

I.1 Головні представники й загальні риси філософ постмодернізму

Розділ II. Філософські джерела постмодерністської інтерпретац релігії

II.1 Місце античної натуралістичної традиції у творчостіпредставників поза конфесійної течії в постмодернізмі

II.2 Ідеї вільнодумства у філософії французького Просвітництва як одне із джерел поза конфесійного постмодернізму

Розділ Ш. Проблеми релігії й теології у творчост постмодерністів

III.1 Трактування Абсолюту і його пізнання

III.2 Проблеми релігії у творчості Ж.Батая

III.3 Проблеми релігії й аналіз християнської метафізики Ж.Делезом

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. В останні два десятиліття відбувається активне проникнення постмодерністських ідей в українську свідомість. Тисячними тиражами видаються книги постмодерністських авторів і, у першу чергу, представників сучасно французької думки. Численні рецензії, перекази, невеликі дослідження творчості постмодернистів, а також статті полемічного характеру публікуються на сторінках періодичних видань і в Інтернеті. Особливо гострою на сьогоднішній день є полеміка серед перекладачів і дослідників сучасної французької думки.

Пильна увага українського читача до творчості мислителів постмодерністського напрямку не випадково. Постмодерністи зачіпають світоглядні проблеми, породжен постіндустріальною й постінформаційнною цивілізацією Заходу, у тому або іншому ступені, що назріли в українському суспільстві: неспроможність непомірних домагань розуму на оволодіння абсолютною істиною й плоского сцієнтизму, розчарування в ідеях науково-технічного прогресу, глобалізації світового співтовариства й  т.п.; духовна криза й переоцінка цінностей, затверджуваних традиційними релігіями й поза релігійними гуманістичними концепціями. В умовах духовно кризи, пережитої українським суспільством, спостерігається посилення інтересу до релігії в самих широких його прошарках і підвищена увага до філософських нтерпретацій релігії в середовищі інтелектуалів, що робить проблему постмодерністського відношення до релігії особливо актуальної для України. Аналіз зазначеного відношення є малодослідженою в українській науці темою й вимагає серйозного вивчення.

Ступінь вивченості проблеми. Тема дослідження є новою для  української науки. Термін "постмодернізм" з'явився у вітчизняної філософській літератур в 80-ті роки ХХ століття й одержав досить неоднозначне тлумачення. У зв'язку з невеликою історичною дистанцією в роботах дослідників постмодернізму спостерігається, з одного боку, описовість, а з іншого боку - тенденційність, що виражається в апологетичному вихвалянні або, навпроти, у різкому неприйнятті цього культурного феномена. Слід зазначити, що серйозні вітчизняні дослідження й монографії, присвячен творчості постмодерністів, з'являються досить рідко. Скажімо, останнім часом рейтинг цитування Ж.Батая серед інтелектуалів є одним з найвищих. Але кількість посилань на ідеї Батая назад пропорційно кількості досліджень його творчості. Ця обставина пов'язана з навмисним небажанням постмодерністів наслідувати дисциплінарну, жанрову, а часом і світоглядну визначеність. Величезний термінологічний і метафоричний інструментарій, нерідке спростування своїх власних суджень, відмова від усіляких форм систематизації й організації знання, техніка натяку й іносказання, елементи містицизму, залучення літературних міфологічних образів непомірно ускладнюють роботу дослідника. На жаль, не завжди виявляється доступним для автора першоджерело по постмодерністській філософії. У таких випадках ми використовували як додатковий матеріал, що дозволяє відтінити ту або іншу думку, словникові статті, написані фахівцями в області постмодернізму (філологом І.П.Ільїним, білоруськими філософами А.А.Грицановим, М.А.Можейко).

Проблеми постмодерністської методології досліджувалися Автономовою Н.С., яка одна з перших здійснила критичний аналіз концепцій основних представників французько думки другої половини ХХ сторіччя. Теоретичну реконструкцію філософських концепцій постмодернізму представив у своїх лекціях на філософському факультет Московського університету Зотов А.Ф. Історико-філософський аспект постмодерністської думки на матеріалі книги Ж.Делеза "Логіка змісту" досліджував також і Кузнєцов В.Н.. Мислитель покритикував погляди Делеза, виявивши розмитість і еклектичність ряду позицій французького філософа. Коштовний  внесок в осмислення постмодернізму як феномена культури внесли роботи Рикліна М.К., Фокіна С.Л., Маньковскої Н.Б. і деяких інших дослідників.

Одна з перших монографій присвячених творчості Ж.Батая, почасти торкається філолофсько-релігійних поглядів мислителя. С.Л.Фокін знаходить своєрідні відповіді на питання, що стосуються  відносини Батая до жертвоприносин і ритуалів у буржуазному "демократичному" суспільстві. Оригінальне тлумачення впливу Ніцше на ідею Бога М.Фуко дає В.Подорога. Окремі аспекти відносини постмодернистів до релігії досліджувалися також Силичевим Д.А., Горичевою Т.М. і деякими іншими мислителями.

Із числа західних мислителів, що досліджували цю проблему, варто назвати мена американських філософів і теологів Д.Р.Гриффіна,  Х.Сміта, В.Бердсл німецького теолога Х.Кюнга, німецького філософа П.Козловскі, французького філософа В.Декомба і ін.

 Однак, наскільки відомо, немає ні однієї фундаментальної вітчизняної й закордонної наукової роботи, що виявляє відношення постмодерністських мислителів до релігії.

Автор даної роботи вживає спробу часткового заповнення цього  пробілу.

Предметом дослідження є релігієзнавчі аспекти філософських і теологічних добутків представників постмодерністського напрямку в культурі - Ж.Батая, Ж.-Ф.Ліотара, М.Фуко, Ж.Дерріди, Ж.Бодрійяра, Ж.Делеза, Ф.Гваттарі, Д.Р.Гриффіна й Х.Сміта.

Мета й завдання дослідження. Метою магістерської роботи є дослідження відносини постмодерністських мислителів до релігії, а також складання цього відношення в сторії філософської думки. 

Реалізація цієї мети обумовила постановку й рішення наступних завдань:

·          проаналізувати основні підходи до осмислення постмодернізму як феномена культури;

·          виявити філолофсько-світоглядні підстави й головних представників постмодерністського напрямку в культурі;

·          показати вплив світоглядних принципів постмодерніcтів на їхнє відношення до релігії;

·          виявити особливості історико-філософських джерел релігієзнавчих концепцій постмодерністів;

·          виявити специфіку конфесіональних і поза конфесіональних підходів постмодерністів до осмислення релігії;

·          розкрити подання пост модерністів про місце й роль релігії у сучасному суспільстві;

·          спеціально досліджувати відношення до релігії й теології Ж.Батая і Ж.Делеза.

Методологія дослідження. Аналіз філософсько-релігійних і теологічних поглядів пост модерністів вимагає застосування устояних у науці методів, таких як: критично-аналітичний підхід до змісту матеріалу, історико-логічний метод, що дозволяє простежити становлення постмодерністських подань і підходів в історії філософії, системно-комплексний підхід, що дозволяє дати, наскільки це можливо, цілісне подання про відношення постмодерністських мислителів до релігії.

Новизна магістерської роботи. Робота є однією з перших спроб осмислити відношення постмодернізму до релігії. У дослідженні вперше почато спробу показати формування відносини постмодерністської філософії до релігії, місце постмодернистської концепції релігії в історії філософської думки, виявити наступність постмодерністського підходу до осмислення релігії всупереч заявам пост модерністів про свою принципову антитрадиційність. У роботі спеціально аналізується вплив філолофсько-світоглядних установок постмодерністських концепцій на їхнє відношення до релігії. У магістерській роботі окремо досліджуються трактування релігії Ж.Батаем і Ж.Делезом, у яких відбилися характерні риси постмодерністського підходу до релігії.

Науково-практична значимість. Магістерська робота відкриває новий напрямок у дослідженні постмодерністської філософії – виявлення відносин сучасних мислителів до релігії, теології, атеїзму. Переклади й аналіз текстів Д.Р.Гриффіна, Х.Сміта, У.Бердслі, раніше не введених в філософські дослідження, дозволяють розширити відомості про погляди представників конфесіонального напрямку постмодерністської думки.

Можна припустити, що аналіз філолофсько-релігійних подань пост модерністів дозволить глибше зрозуміти процеси, що відбуваються у свідомості не тільки європейського й американського, але й українського суспільства, яке відчуває на  собі значний вплив постмодерністських ідей. Матеріали й висновки магістерсько роботи можуть бути використані в дослідницькій роботі, у процесі викладання філософії, культурології, релігієзнавства, філософії релігії.

Структура магістерської роботи визначена поставленими завданнями дослідження й опирається на проблемно-історичний принцип дослідження матеріалу. Робота складається із вступу, 3 розділів, висновку і бібліографії.

Розділ I. Постмодернізм як явище духовної культури ХХ століття

I.1 Головні представники й загальні риси філософ постмодернізму

Головних представників постмодерністської філософії можна розділити на дві групи відповідно до їх відношення до релігії. Це відношення тісно пов'язане з оцінкою цими філософами раціоналістичної філософії Нового часу, яку вони відносять до модерністського напрямку в західноєвропейській культурі. Відповідно до цієї оцінки американський філософ і теолог Д.Р.Гриффін розділив філософів на радикальних критиків модерну, або "деконструктивістів", помірних, або "ревізіоністів".

Радикальні критики модерну, за справедливим твердженням Гриффіна, відмовляються від спроб виразити Ціле, заперечуючи єдність як субстанціональну властивість реальності. Вони не визнають можливості раціонального пізнання об'єктивно дійсності, заперечують існування споконвічного змісту й об'єктивної істини, виступають із методологічних позицій плюралізму й релятивізму, критикують затверджуван раціоналістичною філософією цінності. Гриффін не без підстави думає, що cтиль мислення радикальних критиків модерну оформився під впливом авангардних рухів у літературі й мистецтві. Вони вживають спробу різкого розриву з устояними в західноєвропейсько філософії традиціями. До радикальних критиків модерну Гриффін відносить Л.Витгенштейна, М.Хайдеггера, Ж.Дерриду й "останніх французьких філософів".  [24, 34-41]

До другої групи, позицію представників якої у відношенні модернізму розділяє й сам Гриффін, він відніс мислителів, що визнають єдність реальності й снування споконвічного змісту, який виходить від Бога як причини світу, але із застереженням, що властива буттю сутність проявляється як мінлива й у цілому невимовною. З погляду  Гриффіна, вони теж виступають із позицій плюралізму й заперечують раціоналістично обґрунтовані цінності. До помірних критиків модернізму Гриффін відносить Х.Смита,

До першої групи ми віднесли філософів, що відмовилися від пошуку об'єктивних підстав трактування світу й людини, які стверджують, що реальність невіддільна від ментальних і міжкомунікаційнних процесів. Вони виступають з позаконфесійних позицій і різко критикують традиційні релігії й атеїзм. До числа представників позаконфесійно позиції в постмодерністській філософії ми віднесли, насамперед, французьких філософів. Самим раннім з них за часом є Ж.Батай, творчість якого високо оцінюють інші постмодерністи, вважаючи філософа своїм попередником у постановц ряду проблем. Батай присвятив релігієзнавчим проблемам роботи "Внутрішній досвід" (1943), "Теорія релігії" (1948), "Сума атеології" (1972). [17, 74-75]

Інші представники поза конфесійної течії, наскільки нам відомо, не присвячували проблемам релігії окремих робіт, а зачіпали їх у своїх здобутках. Світоглядній позиції Батая найбільш близька позиція Ж.Делеза й психоаналітика Ф.Гваттарі, у співавторстві з яким Делез пише ряд значних робіт. Піддаючи перегляду як матеріалістичну, так і ідеалістичну філософські традиції, ці філософи більшою мірою, ніж інші постмодерністи, включені в наше дослідження, використовують в поясненн світу й людини матеріалістичні й атеїстичні ідеї, трансформуючи їх у відповідності зі своїми завданнями. До представників поза конфесійної течії ми також віднесли Ж.-Ф.Ліотара, М.Фуко, Ж.Бодрійяра (р.1929), Ж.Дерріда. Досить складно виявити послідовність і ступінь взаємовпливу цих філософів один на одного. Їхні погляди сформувалися на одному національному ґрунті, вони належать до одного покоління. Швидше за все, потрібно говорити про одночасний взаємовплив ідей цих філософів. Представники поза конфесійної течії в філософ різко критикують традиційні релігії й атеїзм, конструюючи власні псевдорелігійн концепції, до яких ми звернемося в III розділі нашої роботи.

У другу групу ми включили мислителів, що виступають із позицій якоїсь релігії й критикують, головним чином, натуралістичну й атеїстичну традицію, що завоювала досить сильні позиції в філософії модерну. Прихильники релігійного напрямку вловлюють матеріалістичні й атеїстичні тенденції у творчост представників позаконфесійного напрямку й, очевидно, усвідомлюючи їхню вагомість, направляють свою критику, у першу чергу, на матеріалістичну й атеїстичну традицію у філософії. Основні положення їхніх поглядів, такі як визнання кінцевої єдності реальності, споконвічного змісту, вихідного від Бога як верховного принципу світобудови суперечать прийнятим ними постмодерністським установкам на плюралізм і заперечення модерністських цінностей. Залишаючись на релігійних позиціях, ці мислителі лише почасти додержуються принципів постмодерністської філософії.

Як справедливо думають багато сучасних мислителів, початок відліку снування постмодерністської філософії можна віднести до 80-их років XX століття. Приводом для переносу дискусії про поширення поняття "постмодернізм" на область філософії послужила робота Ліотара "Стан постмодерна", що вийшла у Франції в 1979 році. [29]

Розглянемо загалом основні положення цієї книги, оскільки вона вважається програмним добутком постмодерністської філософії. В цій роботі Ліотар торкається проблеми зміни статусу знання, у першу чергу, у результаті поширення влади сучасних комп'ютеризованих систем. Філософ проголошує необхідність переосмислення уявлень про людину і її місце в сучасної соціокультурній ситуації. Людина не може більше розглядатися в якості суб'єкта, що володіє автономною свідомістю й волею. З погляду Ліотара, сучасна людина є вузловим пунктом у складній сітці інформаційних обмінів, які відбуваються за правилами різних "мовних ігор". [29]

Суть постмодернізму Ліотар зводить до "недовіри до метарозповідей". "Великі історії", що служили організуючими принципами філософсько думки Нового часу, до яких філософ, насамперед, відносить гегелівську діалектику, емансипацію особистості, ідею прогресу, просвітительське подання про знання як про засіб встановлення загального щастя й інші, розпалися. У сьогоднішньому світі загальної нестабільності існують тільки прості, дрібні, локальні "історії-розповіді", які і є формою організації будь-якого знання, у тому числі філософії й релігії. Навіть концепція конвенціоналізму стає, з точки зору Ліотара, неприйнятною для епістеми постмодернізму: "Консенсус став застарілою й підозрілою цінністю". Єдина реальність, що повсюдно приймається - реальність грошей. "Подібна реальність примиряє всі, навіть самі суперечливі тенденції, при умові, що ці тенденції й потреби володіють купівельною здатністю". [29]

У пізнанні панує еклектизм, що підтримується засобами масової інформації, що закріплюють бездумне, гедоністичне відношення до життя. Єдиний шлях для сучасного філософа або художника Ліотар бачить у викритті "фіктивного характеру" мовної свідомості. Тому специфіка сучасної філософії й мистецтва визначається мислителем таким чином, що на передній план висувається неуявне й невимовне. Основн положення концепції Ліотара приймаються більшістю представників постмодерністського напрямку, незважаючи на значні розбіжності в поглядах. Німецький мислитель Мюнц П. називає думки Ліотара "стрижнем, на якому тримається весь сучасний постмодернізм", а Бердслі вважає філософа єдиним мислителем, що "явно виражає перспективи, які одержують широке визнання". [30, 158]

Постмодерністська філософія являє собою досить строкатий і нестійкий комплекс різноманітних уявлень, який залежить від соціально-політичної, національної, релігійної приналежності її прихильників. Проте, можна відзначити стотний вплив цього філософського напрямку, який має значне число прихильників, більшість із яких проживає у Франції й США.

Багато сучасних мислителів не без підстави думають, що філософський постмодернізм спрямований, насамперед, проти філософії Нового часу, у русл якої сформувалися такі сучасні філософські напрямки як феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, аналітична філософія. Постмодерністи критикують  властиві філософії Нового часу установки на раціоналізм, сцієнтизм, об'єктивізм, історизм, відмовляючись від уявлення про філософію як цілісно теоретичної системі та системи світобачення.

Погляди постмодерністів торкають глобальну за своїм масштабом область, де "на перший план виходить не раціональна, логічно оформлена філософська рефлексія, а глибоко емоційна, внутрішньо відчута реакція сучасної людини на навколишній світ". Постмодерністське світовідчування, з їх точки зору, не піддається вираженню засобами традиційних філософських категорій. Нерідко філософи звертаються до поетичного мислення із властивими йому образністю, метафоричністю, технікою натяку, розмиваючи жанрову єдність філософських текстів. Філософія зводиться постмодерністами до оповідання або розповіді, яка володіє сюжетом і потребуює інтерпретації. [31, 239]

Багато дослідників відзначають, що для постмодерністських концепцій характерний ігровий модус самовизначення. Найбільш яскраве втілення ігрова стратегія одержала в текстах Дерріди. Американський філософ Р.Рорті відзначає, що "найшокуюче в роботах Дерріди – це застосування ним мультилінгвістичних каламбурів, жартівливих етимологій, алюзій на що завгодно, фонічних топографічних трюків". Американського теоретика культури Ж.Каллера шокує в текстах Дерріди "спроба додати філософський статус словам, що мають характер "випадкового" збігу, подібності або зв'язки". Дерріда демонструє умовність традиційного способу філософствування, який оперує устояними філософськими поняттями.

У постмодерністських концепціях знаходить вираження критичне усвідомлення того факту, що сучасні філософські концепції обумовлені попередніми ідеями й способами їхнього обґрунтування. Це виражається в визначенні філософських категорій, у системі їхньої субординації. Саме категорії визначають предмет знання, задають характеристики суб'єкта й об'єкта. Можливість вийти за меж устояних змістів постмодерністи вбачають у деконструкції понять мови. Змісти не повинні  нав'язувати. Вони формуються в процесі філософствування. Постмодерністи абсолютизують волю інтерпретації, включаючись часом в гру без правил, яка гнорує кінцевий результат, що веде до гносеологічного нігілізму.

Слід зазначити величезний вплив, зроблений на формування постмодерністсько філософії структуралізмом, що одержав широке поширення у Франції в 60-ті роки XX століття. У лоні структуралізму почав свою дослідницьку діяльність Фуко. Згодом (80-ті роки) структуралістські ідеї піддалися перегляду й виник постструктуралізм, установки якого приймаються представниками поза конфесійної теч постмодерністської філософії. Американський мислитель М.Саруп визначив основн напрямки структуралістських досліджень, які знайшли продовження в постмодерністських концепціях: "Структуралізм як спроба виявити загальн структури людської діяльності знайшов свої основні аналогії в лінгвістиці. Добре відомо, що структурна лінгвістика заснована на проведенні чотирьох базових операцій: по-перше, вона переходить від дослідження усвідомлюваних лінгвістичних феноменів до вивчення їхньої несвідомої інфраструктури, по-друге, вона сприйма терміни опозиції не як незалежні сутності, а як свою основу для аналізу відносин між термінами, по-третє, вона вводить поняття системи, нарешті, вона націлена на виявлення загальних законів". [36, 237]

У структуралізмі помітне дозрівання кардинальних для постмодерністських концепцій ідей - розпаду єдності буття і його змісту й децентрації людини у світі. Постмодерністи, слідом за структуралістами, не приймають історичного принципу розгляду явищ, віддаючи перевагу синхронним зрізам культурного й соціального "ґрунту". Структуралістські концепції розщеплюють культуру на тридцятилітні елементи, які є носіями ціннісних відносин, регулюючу людську діяльність, але без обліку ролі особистості. Виявляючи сховані за  чуттєво-сприйнятними явищами структури, структуралісти, з одного боку, визнають їхню цілісність, а з ншого, затверджують незалежність елементів, що входять у структуру, від Цілого. [23, 275-288]

Постмодерністи, на відміну від структуралістів, прийшли до висновку, що сховані механізми, що визначають існування культури й суспільства, не укладаються в рамки структурної впорядкованості. Навіть Фрейд, з точки зору Дерріди, розглядав несвідоме як систему, допускаючи наявність так званих "психічних місць", тим самим допускаючи можливість локалізац несвідомого. Дерріда позбавляє несвідоме системних властивостей, роблячи його атонічним, що перебуває одночасно скрізь і ніде. Несвідоме постійно вторгається у свідомість, утягуючи його у свою гру, сіяючи сум'яття й безладдя.

На цій підставі постмодерністи відкидають граючий основну роль у структуралістських концепціях принцип бінарности. Відповідно до цього принципу, всі відносини між знаками, з якими має справу мислитель, зводиться до бінарних структур, тобто до моделі, в основі якої лежить наявність або відсутність ознаки. Делез у книзі "Розходження й повторення" (1968) затверджу наявність численних розходжень, які у взаємозв’язку один з одним ведуть себе настільки хаотично, що виключають усяку можливість існування чітко організованих опозицій. Розходження не зводяться до чогось ідентичного і лише співвідносяться один з одним. Неможливо виявити наскільки одне "розходження" відрізняється від іншого. Таким чином, ієрархічна система трансформується в децентровані, рухливі безлічі. Розходження, за думкою Делеза, не повинне зводитися до тотожності, аналогії або протилежності. [22]

Своє розуміння розходжень і їх взаємин Делез показав також в спільній із Гваттарі роботі "Різома" (1976). Філософ використовує для прояснення своєї концепції метафору різоми - кореневища, у якому нерозрізнені відростки й паростки, волоски якого, регулярно відмираючи й заново відростаючи, перебувають у стан постійного обміну з навколишнім середовищем, що, на думку Делеза, відповіда сучасному стану дійсності. Різома вторгається в різні еволюційні ланцюжки, створюючи "поперечні зв'язки" між "дивергентними" лініями розвитку. Вона перериває і зв'язує ланцюжки, одночасно всі диференціюючи й систематизуючи. В підсумку розходження поглинаються недиференційованою реальністю, втрачаючи свою ідентифікацію. На цій підставі Делез не прийма протилежність матеріалізму й ідеалізму, плюралізму й монізму, намагаючись перебороти традиційний спосіб мислення. [22]

У концепціях постмодерністів "розходження" втрачає сво онтологічне значення, яке це поняття мало в доктрині структуралізму. Постмодерністська онтологія обумовлена, на наш погляд, усвідомленням  невдалого досвіду перетворення дійсності по шляху її раціональної  організації. Реальність складна, невизначена, мінлива й по своїй суті не може підкоритися людині. Світ сприймається постмодерністами як хаос, у якому відсутні критерії ціннісної й значеннєвої орієнтації. Якщо й допускається існування якоїсь моделі світу, то заснованої лише на "максимальній ентропії", на "рівноцінност всіх конструктивних елементів". Подібне уявлення, на наш погляд, свідчить про таке занурення людського розуму в сутність дійсності, де йому важко виявити знайомі орієнтири і не піддатись небезпеці впасти в повне божевілля. Дійсне, з погляду постмодерністів, більше не відрізняється від вигаданого. Все, із чим ми маємо справу, є ілюзією. Трактування світу й людини втрачають об'єктивн підстави й стають лише конструктами мови. Марні спроби відшукання об'єктивної істини. Увага мислителів зосереджується на знаках, символах, механізмах існування мови.  Постмодерністи встають на позиції гносеологічного релятивізму, абсолютизуючи нестабільний характер реальності. У їх концепціях відбиваються глобальн тенденції, що характеризують інформаційне суспільство, у якому реальність заміщається телевізійною й комп'ютерною віртуальністю, що представляє собою потужний засіб  впливу на свідомість.

Постмодерністи критикують положення про перед заданості змісту, дезавуюючи класичну філософію як "метафізику присутності". Вони заперечують розуміння репрезентації або подання як цілеспрямованого і осмисленого відшукання споконвічного змісту, тотального, не знаючого розривів і порожнеч, у вторинних похідних формах. Відповідно до цього розуміння, усяка окрема подія одержує зміст лише завдяки сполученню зі споконвічним змістом, він істинний лише остільки, оскільки зіставляється зі своїм першоджерелом. Звідси, на думку постмодерністів, виникає диктат "трансцедентального означуваного", коли зміст філософського дискурса визначається як "репрезентація першозмісту", тобто змісту як субстанції. [24, 34-41]

Дерріда критикує вчення про "зміст буття взагалі як наявності з усіма приреченнями, які залежать від цієї загальної форми і які організують у ній свою систему й свій історичний зв'язок ". [22, 49]  Ліотар зводить знання до окремих історій, які мають локальні змісти й не зводяться до єдиного погляду на світ. Більше того, на думку Ліотара, те, що виявлено, уже тим самим урятоване від з'ясування змісту. Є "більше", що не може бути виявлено, хоча його можна осягнути. Відмова від положення про тотальність зміст веде до плюралізму, коли затверджується множинність і суб'єктивність істини, її залежність від різних умов. У концепціях постмодерністів об'єктивність підмінюється суб'єктивністю.  [29]

Постмодерністи проголошують децентрацію суб'єкта. Голландський дослідник Д.В.Фоккема визначає постмодернізм як "продукт довгого процесу секуляризації й дегуманізації": якщо в епоху Відродження виникли умови для появи концепції антропологічного універсума, то в Х1Х и ХХ сторіччях під впливом наук - від біології до космології - стало нібито усе більш скрутним захищати уявлення про людину як про центр космосу: "зрештою воно виявилося неспроможним і навіть безглуздим". На трактування суб'єкта постмодерністами безпосередній вплив зробили такі напрямки думки як марксизм, фрейдизм, структуралізм. Під впливом марксизму постмодерністи, наприклад, Батай, розглядають соціально-історичний вимір суб'єкта, його залежність від суспільно-політичних умов існування. Від спроби кардинального перегляду подання про структуру особистості, розпочатої Фрейдом, іде найбільше впливова в постмодернізм концепція фрагментарного суб'єкта. "Я" з погляду Фрейда, є бойовищем мпульсів, що йдуть від біологічного по своїй природі несвідомого, зі здійснюючим цензуру Супер-Его. Постмодерністи критикують Фрейда і його послідовників за твердження стабільності Его. Людина, з їхнього погляду, не має фіксованого ряду характеристик і не зводиться до якогось атрибута. "Я" ніколи не може бути визначне, оскільки воно завжди в пошуках самого себе й здатне бути репрезентовано тільки через Іншого, через своє відношення до людей. Однак при цьому ніхто не може повністю пізнати ані самого себе, ані іншого. Це відбувається, насамперед тому, що в основі людської психіки й поводження лежить несвідоме. Постмодерністи виступають проти абсолютизації пануючих в  модернізм цінностей. Постмодерністська практика спрямована проти вільного від етичних правил природознавства, проти нерозбірливого використання технічних винаходів, проти промисловості, руйнуючої навколишнє середовище, проти формальної правово демократії. Постмодерністи відмовляються від преклоніння перед розумом, авторитетами, владними структурами, до яких, насамперед, ставиться наука й техніка. Постмодернізм виступає проти пошуку однаковості, насадження необґрунтованих цінностей, прагнення до неодмінної згоди між людьми. [37, 284]

У постмодернізмі обґрунтовуються принципи універсального гуманізму, спрямованого на все живе у Всесвіті й сполученого з критичною рефлексією понять "влада" і "воля". Культурний релятивізм спрямований на подолання кризи моральності й легітимації в сучасному суспільстві. З'ясування загальних філолофсько-світоглядних принципів мислителів постмодерністського напрямку допомагає нам прояснити їхню позицію відносно релігії.

Розділ II. Філософські джерела постмодерністської інтерпретації релігії

Виявивши загальні філолофсько-світоглядні принципи концепцій постмодерністів, ми звернулися до їх зіставлення з ідеями попередніх філософів, на які в тій або ншій формі опираються постмодерністи. Подібне зіставлення дозволяє глибше зрозуміти їх ідеї, більш точно позначити їх місце у філософському осмисленн релігії.

II.1 Місце античної натуралістичної традиції у творчості представників поза конфесійно течії в постмодернізмі

Історико-філософські підстави концепцій представників поза конфесійної  течії в постмодернізмі варто шукати у вченні софістів, Епікура й Лукреція Кара. У добутках постмодерністів посилання на навчання софістів виявляються вкрай рідко. Очевидно, це пов'язано із пристрастю софістів до раціоналізму й демократії, які є головною мішенню постмодерністської критики. У той же час важко не помітити непрямого впливу софістів на концепції постмодерністів. Як відомо, софісти (мова іде, у першу чергу, про Протагора, Продіке, Горгії) стали зачинателями гуманістичного напрямку в античній думці, тому що змістили філософську рефлексію із проблематики природи на осмислення людини й найважливіших сфер духовно-практичної діяльності - мистецтва, релігії, політики, мови, того, що ми сьогодні відносимо до культурної сфери. Продовження цієї тенденції помітні у творчості постмодерністів. У софістів уперше виявляються принципи, яких дотримуються Постмодерністи, -  заперечення об'єктивної істини, установки на плюралізм релятивізм. У творчості софістів і постмодерністів проглядається усвідомлення кризи традиційних підстав культури. І ті й інші мислителі прийшли до думки, що жодна культурна традиція, ні одна система цінностей або релігія не можуть претендувати на виняткову значимість. Погляди софістів, з одного боку, обумовлен усвідомленням  кризи філософії фізису, а, з іншої, катастрофою традиційних цінностей, пов'язаних з посиленням влади демосу й ослабленням позицій аристократії, а також розширенням контактів еллінів з іншими народами, що мали свої звичаї, закони й вірування. Постмодерністи усвідомили вичерпаність платоновсько-гегелівської філософської традиції й раціонального обґрунтування цінностей, які сформувалися в її руслі. Софісти вплинули на світогляд Епікура й Лукреція Кара, погляди яких одержали своєрідне переломлення в концепціях постмодерністів. Посилання на навчання Епікура й Лукреція виявляються в роботах Ж.Батая, Ж.Бодрійяра. Ж.Делез присвячує цим мислителям роботу "Лукрецій і симулякр"(1969).

Постмодерністи підходять до творчості античних філософів досить вибірково: вони звертають увагу на певні аспекти їхнього вчення, залишаючи без уваги інші, на наш погляд, не менш важливі. Можна відзначити, що ряд постмодерністів схиляється до матеріалістичного й сенсуалістичної традиції західної філософії. До цих філософів ми можемо, насамперед, віднести Ж.Батая, М.Фуко, Ж.Делеза й Ф.Гваттарі. Вплив античної натуралістичної традиції на постмодерністські концепц виявляється в онтологічному обґрунтуванні постмодерністської установки на заперечення можливості раціонального пізнання об'єктивної реальності, що походить від вчення Протагора. Діоген Лаертський відзначав, що Протагор "...перший заявив, що про всякий предмет можна сказати подвійно й протилежним образом". Положення про відносність знання філософ обґрунтовував з натуралістичних позицій. [34, 61-62]

Постмодерністи переглядають положення Протагора про мінливість матерії з позицій крайнього релятивізму. Вони визнають слідом за філософом мінливість, поряд з об'єктом пізнання (про що вчив ще Геракліт), суб'єкта пізнання, а також тезу, що нічого не існує саме по собі, але лише у відношенні до іншого, але відмовляються від положення Протагора про те, що все існуюче у світі в процес зміни переходить у свою протилежність. Дерріда, обґрунтовуючи неможливість раціонального пізнання об'єктивної реальності, розглядає взаємозв’язок людини й реальності через шар, що розширюється, посередників або "слідів", як з’явились в мові. Неповнота кожного "сліду", що несе щось від попереднього, обумовлена тим, що світ перебуває не в бутті, а в становленні. Дерріда відмовляється від діалектичного способу мислення, затверджуючи, що відмінність "сліду" від "сліду" не укладається в рамки логічних законів тотожності або протиріччя. Філософ вживає спробу позбавити знак його референціально функції. Він переглядає теорію знака, розроблену Ф.де Соссюром. Соссюр розглядає знак як якусь цілісність, що є результатом асоціації означаючого (акустичного образа слова) і означуваного (поняття). Соссюр підкреслював, що знак по своїй природі "довільний": "Означаюче немотивоване, тобто довільно стосовно даного означуваного, з яким у нього немає в дійсності ніякого природного зв'язку". Дерріда відмовляється від подання про знак як структуру що поєднує означаюче й означуване. Тимчасовий і просторовий інтервал, що розділяє означаюче й означуване ним явище, перетворює знак у слід цього явища. Знак, згідно Дерріди, позначає не стільки явище, скільки його відсутність. [19, 304-314]

Як справедливо відзначив Г.Косиков, знак у тлумаченні Дерріди несе в соб "безліч не тотожних один одному, але цілком рівноправних значеннєвих нстанцій".  [19, 310]

Делез у книзі "Розходження й повторення" (1968) затверджує, що  діалектичний підхід припускає здатність однієї речі породити  іншу, змінюючи свою природу, що рівносильне теологічному твердженню, де щось народжується з нічого. Крім того, діалектичний підхід, з точки зору філософа, не бере до уваги порожнечу, що охоплює все, і не враховує проміжних станів нестабільних об'єктів. Делез неправомірно ототожнює річ і поняття про річ, не з огляду на специфіку мислення, що має свої закони. [22]

Обмеженість позиції Протагора постмодерністи слідом за М.Хайдеггером зведенн філософом відомостей буття до уявлення. Хайдеггер відзначив, що в Протагора "сприйняття присутнього опирається на його перебуванні в кол непотаенности". Постмодерністи думають, що буття не вичерпується уявленням, а припускає щось невимовне й непізнаване.

Ж.-Ф.Ліотар знаходить  прояв невимовного в мистецтві постмодерна. Воно "висуває на передній план неуявиме, те, що не можна зобразити в самому зображенні... Воно не хоче утішатися прекрасними формами, консенсусом смаку. Воно шукає нові способи зображення, але не з метою одержати від них естетичну насолоду, а щоб із ще більшою гостротою передати відчуття того, що не можна представити". Художник, з точки зору Ліотара,  не працює в якомусь певному напрямку або нарративі, наприклад, застосовуючи традиційні образи й символи, але намагається виявити те, що неможливо представити - він шукає відсутності в присутності, відповідей на животрепетні питання в наркотичному сп'янінні або лікарні для душевнохворих. Ставлячи під питання пізнавальні можливості людини, постмодерністи тяжіють до агностицизму, у тому числі й у відношенні до релігії. Подібна тенденція спостерігається й у навчанні Протагора. Книга  Протогора "Про богів" починалася фразою: "Про богів я не можу знати, є вони, чи  нема х, тому, що занадто багато чого перешкоджає такому знанню - і питання темне, людське життя коротке". [20, 558-560]

Поряд з онтологічним обґрунтуванням відносності знання Протагором на концепції постмодерністів вплинуло уявлення Епікура й Лукреція Кара про матерію. Постмодерністи сприйняли положення цих філософів про якісну розмаїтість матерії. З погляду Делеза, природа є силою, що робить розмаїтість. Але філософ залишає без уваги подання Епікура й Лукреція про природу як єдину у своїй матеріальності силу. Лукреций затверджує, що: "Існують такі тіла, що й щільні й вічні: це – речей насіння й початку в навчанні нашім, те, із чого вийшов увесь світ, існуючий нині". Із цих початків, згідно Лукрецію, "...творить, множить, харчує природа й на які все після загибелі знову розкладає. Їх, пояснюючи їх суть, матерією ми називаємо й для речей родовими тілами зазвичай, а також їх насінням речей ми кличемо й вважаємо тілами ми споконвічними, тому що початком усього вони служать". На думку ж Делеза, "природа як виробництво різноманітного може бути тільки нескінченною сумою, тобто сумою, що не поєднує в ціле власні елементи". Тільки в цьому випадку, на думку філософа, принцип виробництва різноманітного має сенс.

Природа, з погляду Делеза, не означає Буття, Єдиного, Цілого. Розмаїтість з Єдиного, на думку філософа, можна виводити лише в тому випадку, якщо допустити, що все виникає із усього, і, отже, що щось може виникнути з нічого. Подібне допущення, затверджує Делез, припускає віру в існування творця дійсності. Філософ беззастережно відкидає таке припущення, затверджуючи вічність і нескінченність безлічі природних утворень і порожнечі. Делез не приймає теїстичних тлумачень дійсності, схиляючись до уявлень античних філософів про вічність і несотворенност матерії, але на відміну від них не визнає єдності й цілісності світу. Він критикує ідеалістичну модель світу, відповідно до якої реальність породжується Духом, що творить, і залишає без розгляду матеріалістичну модель, елементи яко виявляються в навчаннях Протагора, Епікура, Лукреція, а також установки Епікура й Лукреція на пізнаванність об'єктивного світу й існування об'єктивної істини. [22]

Вплив античної натуралістичної традиції на погляди постмодерністів проявляється також у їхній пильній увазі до категорії випадковості. Першими в істор західноєвропейської філософії до всього минущого, несуттєвого, випадкового, того, що, на думку Платона й Аристотеля, перебуває на грані буття й небуття, звернулися софісти. Ліотар у роботі "Лібідинальна економія" (1974) обґрунтовує своє уявлення про розпад знання на окремі історії, що не мають підстав претендувати на "всетимчасовість", "логіку випадку" софістів. "Логіка випадку", на думку філософа, зводила загальну логіку до логіки приватної, приватну логіку до логіки окремої події. Проте, "логіка випадку" не ставала в підсумку ані більше істинною, ан більше універсальною. Додання будь-якому дискурсу статусу нарративного відмовляє абсолютному дискурсу в праві на існування: "...фактично ми завжди перебуваємо під впливом якогось оповідання, нам уже завжди щось сказане, про нас завжди вже щось сказане".

Постмодерністи слідом за Епікуром дають онтологічне обґрунтування випадковості, підспудно схиляючись до матеріалістичного тлумачення реальності.

Як відомо, Епікур створив теорію спонтанного відхилення атома від прямо лінії. Відповідно до цієї теорії, джерело руху імманентно властивий самій матерії, а тому не існує ніякого провидіння. Лактанцій в творі "Сім книг божественних установлень" відзначив, що "Епікур уклав, що не існу ніякого провидіння... Немає, говорив він, ніякої доцільності в тому, що відбувається, адже багато чого відбувається не так, як повинно було б відбутися". Обґрунтовуючи принцип самоорганізації матерії, Епікур відкидав не тільки провіденціалізм, але й телеологію. Ці думки ми знаходимо також і в Лукреція Кара. Лукрецій об’являв вчення про споконвічну доцільність й розумність походження об'єктивного світу "корінною оманою", "мінливим судженням", що псує "відносини речей". "Для застосування нам нічого не народжується в тілі. Те, що народиться, саме породжує собі застосування". У п'ятій книзі поеми Лукрецій в противагу телеологічному трактуванню, зобразив виникнення органічного світу в результаті випадкового з'єднання атомів, відзначаючи появу непристосованих до існування організмів і їхню загибель в боротьб за виживання.

М.Фуко, наслідуючи думки Епікура й Лукреція, відмовляється від принципу споконвічно доцільності й розумності походження світу, на якому будуються традиційн релігії й, у першу чергу, християнство. В відповідності із цим він тракту сторію як переривчастий процес, у якому не спостерігається закономірностей. "Традиційні засоби конструювання всеосяжного погляду на історію й відтворення минулого як спокійного й нерозривного розвитку повинні бути піддан систематичному демонтажу... Історія стає "ефективною" лише в тому ступені, у який  вона впроваджує ідею розриву в саме наше існування". Намагаючись перебороти опозицію випадкового й необхідного, М.Фуко порушує їх діалектичну єдність, віддаючи необґрунтовану перевагу випадку. [21, 1118-1124]

Відрікаючись від принципу доцільності, постмодерністи, на відміну від Епікура й Лукреція, протиставляють законам природи й мислення правила гри, які завжди умовні й можуть мінятися зовсім довільно. Подібна установка є наслідком крайнього гносеологічного релятивізму постмодерністських концепцій.

Ж.Бодрійяр, на противагу законам природи, затверджує реальність "спокуси". "Спокуса" припускає певні правила гри, які  можуть мінятися зовсім довільно. Ліотар, Дерріда, Делез протиставляють правилам лінгвістики мовн гри. Це пов'язане з тим, що слова в навчаннях постмодерністів втратили зв'язок з об'єктивним світом і одержали безмежну автономію. [33, 154-155]

Постмодерністи відмовляються від ідеї єдності буття й від можливості його пізнання за допомогою понять, що багато в чому пояснює їх довільний обіг з словами. Вони намагаються міфологізувати поняття, просуваючись до джерел міфотворчості. У творчості ряду постмодерністів ми бачимо повернення до властивого міфологічній свідомості ототожнення ім'я і його носія, при якому наречення ім'ям ототожнюється з утвором. Як справедливо відзначає Малявін В.В., у постмодерністському напрямку думки "свідомість рухається до самих джерел міфотворчості, прозріваючи хибність всіх об'єктивних критеріїв істини й непереборність всіх люзій". Постмодерністська філософія, на його думку, не припускає готових стин, спонукає до міркування, прислухається до того, що стоїть за словами. 

Своєрідне переломлення в постмодерністських концепціях одержала каноніка Епікура. Згідно Епікура, існують відбитки, ейдоли, подібні по виду тілам, але по тонкості далеко віддалені від предметів, доступних почуттєвому сприйняттю. Ейдоли, що представляють собою копії або образи, складаються з найтонших атомів і походять від тіл, зберігаючи порядок, який вони мають в тілах. Потрапляючи в органи почуттів людей, вони утворюють у них почуттєві сприйняття. Якщо ж так витікання носяться в повітрі, переплітаючись один з одним, а потім проникають у людей через пори шкіри, то утворюються фантастичні уявлення. Так, наприклад, змішання витоків від  людини й коня викликає уявлення про кентавра. Лукрецій назвав ці образи симулякрами.

На думку Епікура, образи, що витікають з предметів, істинні, а  змішання людиною цих образів і уявлень приводить до омани. Всі фантастичні образи істинні, але тільки в тому розумінні, що в їх основі лежать ейдоли реально існуючих предметів. Цікаве трактування "теорії ейдолів" Епікура дав  С.І.Вавілов. Учений писав, що хвильове поле, яке розповсюджується від освітленого предмета, приховує в собі потенційне зображення, - воно може бути виявлено відповідною оптичною системою, якою і володіють очі, і в цьому змісті, дійсно, від предметів, що світяться летять "примари". Ейдоли він порівнював з фотонами, як проектують в оці образ предмета, а швидкий рух ейдолів у повітрі, що зливаються в очах воєдино, - з кінокадрами. Учений намагався переосмислити "теорію ейдолів" відповідно до сучасних наукових відкриттів, що характерно й для концепцій деяких постмодерністів, зокрема Ж.Делеза. Подання Епікура й Лукреція про образи відродилося в постмодерністській концепції симулякрів. Початок широкого вживання поняття "симулякр" у сучасній культурі зв'язується з ім'ям Ж.Бодрійяра. М.Липовецький відзначив, що "з легкої руки Жана Бодрійяра  концепція "симулякра" і "симуляції стала прапором постмодернізму".

Бодрійяр дав тлумачення терміна Лукреція, який перевів словом "simulacrum" епікурейський "eicon" або пізнавальний образ. Бодрійяр в систематизац симулякров дотримується класифікації, близької тієї, яку здійснив Епікур.  Специфіка тлумачення "симулякра" Бордрійяром полягає в тому, що він намагається пояснити симулякри як процес симуляції, яка трактується ним як "породження гіперреального" "за допомогою моделей реального, які не мають  власних джерел і реальності". Під дією симуляції відбувається заміна реального знаками реального, а симулякр стає принципово не співвіднесеним з реальністю. Він співвідноситься тільки з іншими симулякрами. [33, 162]

Щоб стати закінченим, образ проходить ряд послідовних стадій: "він відбиттям базової реальності; він маскує й спотворює базову реальність; він маскує відсутність базової реальності; він не має ніякого відношення до якоїсь реальності; він є своїм власним чистим симулякром". У результаті виника особливий світ, який не співвідноситься з реальністю, але сприймається набагато гостріше, ніж сама реальність. Бодрійяр називає цей світ "гіперреальністю". Симуляція змішує реальне з уявлюваним. Бодрійяр першим відзначив, що телебачення й, насамперед, реклама розмивають границю між реальністю й ілюзією, створюючи масовим потоком образи влади й прагнення. Їхня головна функція - не у відбитті реальності, а у впливі на свідомість і поводження споживача. Руйнуючи всякі відповідності з реальністю, симулякр, згідно Бодрійяра, розмиває будь-яку мету людської діяльності, що робить невизначеним розходження між правдою й неправдою, добром і злом, міфом і реальністю.

При цьому симуляція, з погляду Бодрійяра, має силу спокуси або спокушання. Дослідник Бодрійяра Гараджа відзначає, що це "спокушання проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (спокушання як стратегія спокусника) і політичну". Згідно Бодрійяра, "спокушання властиве всякому дискурсу". Інтерпретацію концепції симулякра дає й Ж.Делез. Точку зору Делеза ми розглянемо нижче. [15, 44-45]

Головну заслугу пізньоантичних філософів постмодерністи бачать в уявленн про філософію, насамперед, як про мистецтво життя й  виправдання життєвого досвіду. Дійсно, у Продіка ми зустрічаємо твердження, що однією з найважливіших завдань практичної філософії є звільнення від страху смерті. В "Аксіосі" Сократ говорить: "...я чув від Продіка, що смерть не має ніякого відношення ані до живих, ані до мертвих... Таким чином, зараз вона до тебе не має відношення, оскільки ти ще живий, та і якщо що перетерпиш, вона теж тебе не торкнеться: адже тоді тебе не буде". Подібні думки ми знаходимо й у Лукреція. Філософ говорить: "Ясно, що нам нічого не може бути страшного в смерті, що неможливо тому, кого немає, виявитися нещасним, для нього однаково, хоч зовсім би на світ не народитися, коли смертне життя віднімається смертю безсмертною". [33, 168]

Ці міркування впливають на відношення Лукреція до релігії. Як головну умову досягнення людиною щастя Лукрецій, слідом за Епікуром, називає звільнення від страху перед релігійними міфами. Філософ був прихильником психологічної теор походження релігії. Прославляючи Епікура за звільнення людей від релігії й докладно викладаючи епікурейське вчення про походження шанування богів, Лукрецій вказує в якості однієї з головних причин поклоніння небожителям - відсутність знань про істинні причини явищ природи й страх перед ними. Філософ викрива страх перед можливістю нескінченного страждання після смерті. Лукрецій стверджує, що "...якщо б знали напевно люди, що існує кінець їхнім митарствам, вони хоч якийсь дати б відсіч повір’ям могли й погрозам пророків". Філософ доводить, що після смерті людини для неї наступає небуття, тому що разом з тілом умирає й душа. Виступаючи проти віри в загробне існування, Лукрецій, слідом за Епікуром, опирається на тезу про смертність душі. Він вважає, що душа смертна й складається з атомів. Тіло позбавлене здатності почувати, якщо нема душі, так само як душа не може існувати без тіла. Вони нероздільні, Лукрецій говорить про те, що психічні властивості людини невіддільні від тіла, тому що "це душі єство, таким чином, тримається тілом, але й для тіла воно й страж причина здоров'я, тому що на загальних коріннях вони тримаються чіпко один з одним, і без погибелі їх обопільної не можна їх розірвати".

Постмодерністи приймають установку Епікура на звільнення людей від страху перед релігійними міфами. У своїй книзі "Історія божевілля в класичну епоху" (1961) Фуко висловлює жаль із приводу того, що в епоху Середньовіччя турбота про людську душу, яку брали на себе античні філософи, перейшла в компетенцію християнських священиків і церкви. Філософія перетворилася в відвернений від життя умогляд. Епоха Відродження й успіхи Реформації в Західній Європі розхитали подання про правильність способу життя, запропонованого християнством. Монополію священиків на піклування людських душ, за спостереженням Фуко, порушив прихід наприкінці ХVШ століття лікарів у загальн лікарні, і перетворення їх у притулки для  душевнохворих. Турбота про людину життя, на думку Фуко, повинна повернутися в компетенцію філософів. У робот "Логіка змісту" (1969) Делез, наслідуючи Епікура, бачить мету й об'єкт життєвої практики в задоволенні. Але епікурейці, з погляду філософа, перебільшували значення фізичного болю в житті людини. Делез акцентує свою увага на більше грізних, з його погляду, ніж біль, перешкодах, які змушують людину страждати: фантомах, марновірствах, жахах, страху смерті. Ціль філософії, по Делезу, - відрізнити в людині те, що походить від природі, і те, що походить від міфу, викриваючи ті сили, яким потрібні міф і сум'яття душі для ствердження своєї влади. Природа, на думку Делеза, не протистоїть звичаю, якщо мова йде про природні звичаї. Природа не протистоїть конвенції: те, що закон залежить від конвенції, не виключає природного закону, що служить мірою незаконності бажань проти сум'яття духу, яке супроводжує їх. Природа не протистоїть винаходам, тому що винаходи розкривають природу. Природа протистоїть міфу.

Таким чином, постмодерністи засвоївши матеріалістичні й атеїстичні іде софістів, Епікура й Лукреція Кара використовують їх в критиці традиційних релігійних уявлень і в побудові власних псевдорелігійних концепцій. Приймаючи установку софістів на плюралізм, вони нерідко критикують традиційні релігійні уявлення с позицій крайнього релятивізму. У дусі софістів постмодерністи заперечують можливість пізнання об'єктивної дійсності, звертаючись до невимовного й того, що не можна уявити. Однак, на відміну від античних мислителів, вони відмовляються від раціоналістичних і сенсуалістичних методів пізнання, які, з їхнього погляду, не дозволяють описати мінливий і переривчастий характер реальності. Постмодерністи стверджують перевагу інтуїції й протиставляють мовні ігри діалектичному мисленню.

II.2 Ідеї вільнодумства у філософії французького Просвітництва як одне із джерел поза конфесійного постмодернізму

Постмодерністи продовжують критику традиційних форм філософії і релігії, розгорнуту мислителями епохи Просвітництва й, насамперед, представниками Франції. Як відомо, у Франції основні риси Просвітництва, розглянутого як культурно-ідеологічний й філософський рух, виразилися з найбільшою чіткістю й радикальністю й придбали найбільш яскраві й послідовні форми. Постмодерністам близькі антидогматизм, антиклерикалізм французьких філософів, їхня установка на вільнодумство й політичний радикалізм. Постмодерністи у своїх роботах практично не посилаються на конкретних діячів Просвітництва , - виключенням є хіба тільки Ж.Ж.Руссо. Це, очевидно, пов'язано з неприйняттям головної установки просвітницьких концепцій на раціоналізм, що припускає віру в необмежені можливості розуму, а також з розчаруванням в ідеї наукового й соціального прогресу. Разом з тим, безсумнівна загальна критична спрямованість творчості просвітники і постмодерністів в відношенні традиційних форм релігії.

Просвітники бачили своє головне завдання в боротьбі з феодальною ідеологією головною опорою - католицькою церквою. Більшість просвітників абсолютизували ступінь впливу релігії на суспільство, розглядаючи владу католицької церкви як головну перешкоду на шляху до щастя й благополуччя суспільної людини. Так, П.Гольбах в роботі "Галерея святих" писав: "Релігійна система поневолила королів, закувала народи в окови, засудила розум, скасувала науку, задушила мистецтво й промисловість, зробила моральність сумнівною. А богослови домоглися того, що стали царювати над світом, який вони покрили густим мороком". Просвітники викривали тісний зв'язок між католицькою церквою й деспотичними правителями. К.Гельвецій у трактаті "Про людину" пише: "Яка справа церкві до тиранії дурних королів, аби тільки вона розділяла з ними їхню владу!". [33, 184-186]

Релігія, з погляду просвітників, псує государів, государі, в свою чергу, псують закони, що стають подібно ним самим несправедливими. Несправедливі закони псують сутність всіх суспільних інститутів і установ. "Так релігія й політика об'єднаними зусиллями псують, розбещують, отруюють серце людини, точно так всі соціальні установи ставлять собі метою зробити низькою і злою", - пише Гольбах П.А. [25, 12-16]

Якщо філософи епохи Просвітництва викривали насамперед владу католицько церкви й підтримку нею деспотичного, антинародного правління монархів, то постмодерністи, продовжуючи критичну місію просвітників, звертаються до аналізу різних форм влади й методів примусу, породжуваних традиційними релігіями й, у першу чергу, християнством.

Ж.Батай, розвиваючи ідеї М.Вебера, розкриває зв'язок між протестантизмом утвердженням примату виробничої діяльності над іншими сферами життя суспільства. "Протестантизм привів до того, що лише виробнича діяльність сповнена змісту й заслуговує уваги". Мислитель, подібно представникам французької Просвітництва, абсолютизує ступінь впливу релігії на суспільство. Ж.Делез і Ф.Гваттарі в робот "Капіталізм і шизофренія" (1972-1980) викривають панування загальнообов'язкової, у тому числі й релігійній ідеології як таку, що цілком пригнічує людину. Суспільній, державній, релігійній дності мислителі протиставляють концепцію мікрогруп. Мікро групи зв'язані між собою мережею соціально-економічних і біокультурних відносин, усередині ж їх може поєднувати будь-яка локальна форма як релігійної, так і поза релігійної ідеології.

В "Трактаті про номадології" Делез і Гваттарі намагаються сформулювати ідею співтовариства, врятованого від влади єдиної ідеології. У якості такого співтовариства філософи розглядають племена кочівників-номадів. Делез і Гваттарі обґрунтовують думку про те, що менш культурні, ніж осіле населення, кочівники змогли створити "машину війни", здатну розтрощити потужн держави, цілі імперії. Філософи намагаються обґрунтувати гіпотезу про особливу властивість племінної, кочової культури: вони наділяють кочівників як би по природі властивою ним "машиною війни", що допомагала їм здобувати перемоги над апаратом держави. "Номади винайшли машину війни проти апарата Держави. Ніколи історія не розуміла номадизм, ніколи книга не розуміла зовнішнє. У ході довгої істор Держава була моделлю й думкою: логос, філософ-король, трансцендентність Ідеї, республіка мудреців, суд розуму, функціонери думки, людина - законодавець піддана. Держава претендує на те, щоб бути внутрішнім зразком світового порядку й на цій підставі змушувати людину до певного способу життя. У машини війни зовсім інше відношення до зовнішнього: це вже не просто якась інша "модель", це особливий спосіб дії, що змушує саму думку стати кочівником, а книгу - знаряддям для всіх рухливих машин, відростком різоми". [22]

Філософи пишуть слово "Держава" з великої букви, маючи на увазі, очевидно, під цим поняттям якийсь символ влади як такий. Делез і Гваттарі відносять до сил, що поневолюють людину, раціональність, визнання центру й ієрархії в організації дискурса або суспільного життя. Кочівники символізують визвольні сили. З погляду філософів, у людини повинно бути право на самостійний вибір способу життя й образу думок. Делез і Гваттар містифікують поняття держави й вільного кочового плем'я. Так, будь-яка вільна думка, з їхнього погляду, подібна кочовому плем'ю із властивою йому "машиною війни": "Встановити безпосередній зв'язок думки із зовнішнім, із силами зовнішнього, коротше, зробити з думки машину війни - це те божевільне намагання, точним прийомам якого можна навчитися в Ніцше".[22]

Постмодерністи не приймають деїстичних і атеїстичних концепцій просвітників, стверджуючи, що їхні ідеї не відповідають сучасним уявленням про природу влади й знання. М.Фуко в книзі "Воля до знання" (1976) виявляє сховану  й суперечливу природу сучасної влади. Сучасна влада, на думку Фуко, існує нерозривно зі знанням, організувати соціальний простір по принципу "контролю за усім". Влада, з погляду філософа, реалізується повсюдно, в усьому просторі соціуму. Влада являє собою єдність думки й дії. Специфічн практики влади конструюють тіло й свідомість людини.

Згідно Фуко, "необхідно погодитися, що влада й знання безпосередньо пронизують один одного, що немає відносин влади без встановлення відповідного поля знання, немає й знання, що не  припускало б і не конструювало б у той же час відносин влади". Традиційні релігійні навчання й культи, на думку філософа, також являють собою специфічну форму влади, що здійснюється як явно, так незалежно від свідомості людини. Влада, у тому числі й породжувана релігією, з погляду Фуко, сприяє виникненню того, що протистоїть владі. На відміну від просвітників Фуко бачить і позитивний аспект влади, зокрема, породжуваний християнським культом. Цей аспект влади він аналізує в роботах "Нагляд і покарання" (1975), "Воля до знання" (1976). Влада сприяє появі нових дискурсивних практик, які служать  її утвердженню. Наприклад, психоаналіз як форма влади над людьми, з погляду Фуко, виріс із "інституалізації" сповідальних процедур, вироблених християнством. Влада, на думку філософа, створювала "нову реальність", нові об'єкти пізнання й "ритуали" їх збагнення, "нові здатності". Фуко, як і більшість постмодерністів, відмовляється від просвітницького ідеалу розумної волі, нездійсненного, з його точки зору, у сучасному суспільстві, для якого характерна тотальний контроль і підзвітність. Для Фуко бути вільним означає, насамперед, не бути раціональним. Він, як і інші постмодерністи, протиставля владним структурам діяльність "соціально знедолених" маргіналів: безумців, хворих, злочинців, алкоголіків, наркоманів і мислителів типу де Сада, Нацше, Арто, Батая, Русселя. [12, 10-20]

"Фактично, - пише американський критик В.Лейч, - увагу Фуко завжди привертали слабкі й гноблені соціальні ізгої - безумець, пацієнт,  злочинець, - як систематично піддавалися виключенню із суспільства". [12, 15]

Ж.Дерріда, не погоджуючись з пануванням влади-знання,  протиставля властивим мислителям епохи Просвітництва визначеності і обґрунтованост світоглядної позиції принцип "значеннєвої нерозв'язності", відповідно до якого організує свої добутки.

М.Співак у "Вступі" до англійського перекладу "Граматології"  Дерріди пише: "якщо в процес розшифровки тексту традиційним способом нам попадається слово, що таїть нерозв'язне протиріччя й у силу цього іноді воно змушує думку працювати то в одному напрямку, то в ншому, і тим самим веде від єдиного змісту, то нам варто вхопитися за це слово. Якщо метафора, здається, придушує сво значення, то ми вхопимося за цю метафору. Ми будемо стежити за її пригодами по всьому тексту, поки вона не виявиться як структура приховання, оголивши свою самотрансгресію, свою нерозв'язність". Дерріда в тексті шукає дезорганізуючий принцип, який підриває його логіку, підспудно намагаючись розвінчати й раціонально обґрунтован ціннісні орієнтири. [34, 111-114]

Раціональній логіці, на підставі якої побудоване трактування релігійних атеїстичних концепцій просвітниками, Дерріда протиставляє так звану "логіку додатковості". Дерріда аналізує міркування Руссо про споконвічну незіпсованість природи в порівнянні з культурою й про "природну" перевагу першої над другою.

У концепціях постмодерністів помітне характерне для мислителів Просвітництва прагнення до "викриття" і "світла". Однак, це прагнення, на відміну від просвітників, не сполучене у постмодерністів з будь-якою певною світоглядною позицією й звернене скоріше до інтелектуальної еліти, ніж до широких шарів суспільства, що робить його інтенції важко впізнавальними. Дослідник Кузнецов В.Н. із приводу "Логіки змісту" Делеза зауважує, що цю книгу "не можна читати швидко, по "діагоналі", кожна фраза в цьому твор вимагає обмірковування, він дуже щільний (навіть перенасичений) у змістовному відношенні, у ньому немає "води". Делез торкнувся маси філософських проблем, торкнувся безлічі філософських навчань від античності до останніх десятиліть XX століття". Постмодерністи об’являють помилковою будь-як у претензію на остаточну істину, невиправдано релятивізуючи пізнавальну діяльність.

У постмодерністській критиці традиційних форм релігії проявляється функція вселяння й залякування. Так, Дерріда пророкує швидке настання Апокаліпсиса. З ншого боку, відмова від остаточної істини й визнання рівноправних, конкуруючих між собою концепцій, у тому числі й релігійних, робить даремною будь-яку критику.

Ми бачимо, що постмодерністи слідом за просвітниками відмовляються від традиційних релігійних подань і культів, які претендують на остаточну, обов'язкову для всіх істинність, вбачаючи в них джерело влади, що породжу ненависть і насильство. Вони не приймають релігійних і атеїстичних концепцій, побудованих на раціональних підставах, продовжуючи критику раціональної логіки. У своїх псевдорелігійних концепціях постмодерністи звертаються до "логіки додатковості", зачатки якої вони виявляють у Руссо.

Розділ Ш. Проблеми релігії й теології у творчості постмодерністів

III.1Трактування Абсолюту і його пізнання

У концепціях майже всіх мислителів постмодерністського напрямку як релігійної, так і позарелігійної орієнтації виявляється звернення до проблеми Абсолюту, розглянутого як підставу існуючого світу. Постмодерністи стверджують невимовність Абсолюту, трактуючи його  по-різному. Звертання до невимовного й неуявного, ймовірно, пов'язане з небажанням постмодерністських мислителів приймати сучасне посткапіталістичне суспільство, у якому панує насильство, а цінність визначається, насамперед, грошовим виміром, у якості справжньої реальності. Відповідальність за соціальні пороки вони покладають на західноєвропейську культурну традицію, що є, з їх точки зору, насамперед, раціоналістичною. Тому в концепціях постмодерністів віддається перевага художнім, містичним і  інтуїтивним формам пізнання. Постмодерністи релігійної орієнтації - Д.Р.Гриффін і Х.Смит розглядають невимовну божественну реальність як причину й джерело змісту всього існуючого. При цьому, наслідуючи пантеїстичну традицію, вони думають, що божественна реальність не існує сама по собі, а втілюється в кінцевих речах і їхніх взаємодіях. "Це Абсолют або метафізична досконалість, тому що він-то й втілюється в кожній існуючій й певній речі". [32, 189-192]

Гриффін називає абсолютну реальність "досвідом, що творить," ("creative experience"). Споконвічно "досвід, що творить", на думку філософа, втілений у Господі й без Бога не існує. У свою чергу, і Бог немислимий без  "досвіду, що творить". Гриффін розглядає ці прояви диної сутності як рівною мірою споконвічні й досконалі. Але поняття Бога, згідно Гриффіна, має деяку специфіку. Він розглядає Бога в якості аксіологічно досконалості. Бог споконвічно передбачає моральні, естетичні, логічні й математичні цінності, визначаючи втілення "досвіду, що творить" у кінцевому існуванні. Відповідно до антитоталітаристською спрямованістю постмодерністської філософії Гриффін намагається обмежити владу, якою наділяється Бог у християнській теології. З його погляду, творцем цілісного Всесвіту є єдина сутність, представлена Богом і "досвідом, що творить", кожний з яких має власні функції. Світ є продуктом діяльності " досвіду, що творить", у той час як духовні цінності творить Бог. [32. 190]

Бога, на відміну від "досвіду, що творить", Гриффін наділя властивостями індивідуальності. Бог є єдиною індивідуальністю, існування яко необхідно й вічно. Він володіє "досконалою симпатією, досконалим знанням, досконалою силою, необхідним існуванням й незмінністю". Гриффін виступає з позицій пантеїзму, трактуючи Бога як іманентне світу й людини початок. Однак в пантеїстичну позицію не вписується теїстичне наділення Бога рисами індивідуальності.

Діючою причиною подій, що відбуваються в реальності, Гриффін вважа споконвічно властиву "досвіду, що творить" творчу енергію. Ця енергія актуалізує  те, що існує потенційно. Процес актуалізації і є, з погляду мислителя, подія досвіду.

Наслідуючи постмодерністську реконструкцію традиційної метафізики, Гриффін намагається здійснити заміну сутностей на події, що не володіють незмінними сутностями, але при цьому залишає непорушними абсолютні цінності, забезпечені, відповідно до філософа, божественною досконалістю.

У дусі містико-пантеїстичної традиції Гриффін називає Бога "душею Вселеної", а світ кінцевих речей її "тілом". "Досвід, що творить", Бог, світ кінцевих речей становлять, відповідно до мислителя, єдине Ціле й рівною мірою споконвічними. Відповідно до містико-пантеїстичної онтолог вирішується й проблема пізнання Абсолюту. Гриффін вважає, що пізнання Абсолюту  може здійснюватися лише за допомогою інтуїції: "Ми можемо мати інтуїтивне знання про "досвід, що творить", тому що ми є його втіленням. Філософ думає, що зрозуміти Абсолют можна тільки за аналогією з нашим досвідом снування.

Бог - аксіологічна межа й джерело відчуття нами важливості Правди, Краси, Добра. "Це непочуттєве долінгвістине сприйняття забезпечує основу, загальну для істин, які відомі всім людям, скрізь і за всіх часів". Гриффін вважає, що теологічні версії, близькі його концепції, забезпечують підставу для нового альянсу між наукою й теологією. "Постмодерністська наука буде підтримувати постмодерністську теологію. Постмодерністська наука не буде матеріалістичною або дуалістичною: вона не буде редукувати сутності більше складні до менш складних, а буде враховувати кінцеві причини, волю кінцевої суті. Вона не буде наполягати на одному методі вивчення речей". [28, 3-9]

Теологічною версією, близькою власній концепції, Гриффін вважає погляди Х.Сміта. Сміт також визнає подібність своїх теологічних уявлень із концепцією Гриффіна, але із застереженням, що між ними є й важливі розходження. Філософ стверджу снування абсолютної реальності, що не має будь-яких певних якостей. На відміну від Гриффіна, Сміт думає, що Бог не є індивідуальністю. "Досконалість Бога не допускає якихось обмежень його сутності. Бог абсолютно один - абсолютно цілісний і єдиний". Він виступає з більш послідовної, ніж Гриффін, пантеїстичної позиції, позбавляючи Бога індивідуальних якостей. Події, що відбуваються у світі, несуть у собі, згідно Сміта, відблиск передустановленного божественного змісту. Називаючи себе  постмодерністськими мислителями, Гриффін Сміт, разом з тим, у ряді істотних моментів відходять від загальних установок постмодерністської філософії.

Ядром світогляду Сміта є так звана "споконвічна традиція", що снувала в будь-який час і в будь-якій точці людської історії. Це "погляд, що повністю співвідноситься із природою людини й остаточно затвердився в культурі". Сміт не дає певного критерію розпізнавання істини, думаючи, що його не існує, тому що в інакше, будь-який такий критерій подібний Прокрусту, що вкладає на своє ложе, тобто є упередженим. Звернення до "споконвічної традиції", на думку Сміта, звичайне для "донаучної" людини й підтримується "людською єдністю". У трактуванні богопізнання Сміт, подібно Гриффіну, заперечує вираженість божественної реальності поза її конкретними втіленнями в подіях, що відбуваються у світі. З погляду Сміта, ми маємо спрямований, безпосередній досвід божественної реальності. Наслідуючи містико-пантеїстичну традицію, філософ  віддає перевагу інтуїтивним і містичним способам пізнання, відмовляючись від раціоналізму  і сцієнтизму філософії модерну.

Неможливість раціонального пізнання й невимовність Абсолюту затверджують представники поза конфесійної позиції постмодерністської філософії. На думку Ж.Дерріди пізнання невимовного існування можливо тільки через особливий рід творчості, що включає в себе містичні елементи,  і називається філософом "деконструкцією". За допомогою деконструкції, на думку Дерріди, можна звільнитися від традиційних форм релігії й атеїзму, заснованих на раціоналістичній традиції.

Дерріда наділяє деконструкцію магічною силою й визначає її  подібно тому, як у негативній теології трактується Бог - через перерахування того, чим вона не є. Деконструкція не є аналіз, тому що "демонтаж структури не є регресія до простого елемента - якомусь нерозкладному джерелу". Деконструкція не критика, тому що критика сама є темою або об'єктом деконструкції. Деконструкція не є методом, особливо, коли акцентуються його технічні й процедурні сторони. Деконструкція не є акт або операція, тому що вони припускають участь суб'єкта. Дерріда ігнору суб'єкта творчої діяльності, трактуючи деконструкцію як анонімну, спонтанну, мимовільну "подію", яка передує наділенню понять змістом і не потребу ані  мислення, ані  свідомості, ані  організації з боку суб'єкта. Деконструкция, з одного боку, є нічим, а з іншого, містить у собі й критику, і аналіз, метод. Дерріда розуміє деконструкцію як процес, не обмежений ан лінгвістичними, ані граматичними, ані семантичними вимірами. Деконструкція повертає нас до джерел буття, тому що, на думку мислителя, допомагає зрозуміти, як воно влаштовано. Деконструкція, на думку філософа, приносить людин задоволення й естетичну насолоду. Дерріда бачить у пануванні традиційних понять одне з головних джерел духовної кризи сучасного цивілізованого суспільства. Дерріда продовжує критику західноєвропейської метафізики, у руслі якої побудована й християнська теологія, але у відмінність, скажемо, від Хайдеггера, не прагне до прояснення "фундаментального досвіду буття", відмовляючись від поняття "буття" і інших традиційних метафізичних понять через неможливість їх адекватної змістовної експлікації. Дерріда відмовляється від поняття християнського Бога, розглядаючи його трактування в теології в якост "трансцендентального означуваного" і джерела змістів усього існуючого як прояв "логоцентризму".

Християнському віровченню Дерріда протиставляє Письмо, під яким розум різні види зорових накреслень, не обов'язково лінгвістичних, що встановлю певні форми артикуляції або розрізнення. Письмо, з погляду філософа, протистоїть "наявності", під яким Дерріда має на увазі область даного й безсумнівного. Письмо виявляє гетерогенну й динамічну природу Абсолюту, що одержала первісне втілення в культурному досвіді, що передує мові, яку мислитель називає "Архіописьмом". Письмо Дерріда наділяє якостями, протилежними характеристикам, якими наділяється християнський Бог: "...далеке від усього піднесеного й усякого багатства, є зовсім незначним, "знедоленим" або "блудним сином", "сиротою"". Письмо Дерріда називає "батьковбивцею", вбачаючи в ньому прояв агресивності, "кровожерливості". Воно руйнує саме себе, приймаючи форму "обрізання", "кастрації", "четвертування". Письмо пориває з усіма традиційними поняттями, принципами, нормами, правилами.  [26, 27-34]

Ж.Бодрійяр не приймає трактувань Бога й богопізнання традиційними религиями, як і філософських концепцій, що заперечують божественну реальність, до яких він, у першу чергу, відносить різні варіанти психоаналізу і його критичного переосмислення. У якості якогось Абсолюту Бодрійяр вважає невимовну реальність, у якій панує "спокуса".

"Філософію спокуси" Бодрійяр викладає в своїй книз "Спокуса", що вийшла у Франції в 1979 році. "Спокуса" не вписується, відповідно до філософа, у жодну з філософських концепцій. "Для всіх ортодоксій спокуса продовжує бути пагубним хитруванням, чорною магією спокушання й псування всіх істин, закляттям і екзальтацією знаків в підступному хньому вживанні". [14, 114-117]

У сучасному суспільстві сила спокуси проявляється в царстві видимості. Філософ думає, що маніпулювання видимостями має більшу силу, ніж пізнання законів природи. Він наділяє спокусу рисами подібності з любовною звабою, протестуючи проти взаємозмушуючих відносин, властивих сучасній цивілізації. Спокуса, з точки  зору Бодрійяра, руйнує всякий зміст і будь-яку доцільність.

Спокуса втягує в гру, що вподібнюється Бодрійяром особливому символічному ритуалу. Гра, на думку філософа, серйозніше життя, - це ясно видно з того парадоксального факту, що саме життя може зробитися в ній ставкою. Філософ, у дусі традицій французького Просвітництва, викриває лицемірство католицької церкви, що наклала, на його думку, проклін на спокусу, але з успіхом користується прийомами зваби. Насправді ж, "тато, великий інквізитор, великі єзуїти й теологи - всі вони знали, що Бога не існує, у цьому їхній секрет і їхня сила". Бодрійяр, як видно, зазнав впливу від концепцій культури, що одержали широке поширення в значній мірі завдяки роботі Йох.Хейзінгі "Homo Ludens" (1938), визнаної класичною в сучасній культурології.

Інтерес Бодрійяра до ігрового аспекту культури ймовірно зв'язаний із прагненням виявити дорефлексивні й  долінгвістичні підстави людського снування. Сила, на  якій тримається, з погляду Бодрійяра, інститут церкви явля собою гру видимостей, які приховубть відсутність істини. Прагненням до перекручування істини Бодрійяр пояснює рух іконоборців і шанувальників ікон. "Вабливою ілюзією іконоборців було відкинути видимості, щоб дати істин Бога розкритися в усій красі ілюзій, тому що ніякої істини Бога немає, і в глибині душі вони, напевно знали це, так що невдача їх була підготовлена тією же інтуїцією, якою керувалися й шанувальники ікон: жити можна тільки ідеєю перекрученої істини. Це єдиний спосіб жити істиною. Інакше не винести (тому , що істини не існує)". [14, 116-117]

На противагу існуючим в сучасному суспільстві релігійним і світським ритуалам Бодрійяр пропонує звернутися до особливої ритуальної форми, що, з його погляду, є надбанням аристократичної культури, - гри спокуси. Бодрійяр протестує проти тотального викриття дійсності наукою й філософією, що позбавля таємниці й зачарування. Місце гри видимостей у сучасному суспільстві займає убога, виставлена на показ гіперреальність. Тіло перетворилося в зчитувальний відтворений генетичний код, що обіцяє повний контроль над відтворенням людини. Розгадана "істина статі", що привело до руху феміністок і сексуальних меншостей. Ми бачимо, що відповідно до популярного в епоху Просвітництва теорією обману Бодрійяр вважає поняття християнського Бога вигадкою, яка використовується церквою для здійснення свого панування й маніпуляц свідомістю віруючих. Він стверджує існування якогось Абсолюту як невимовно першооснови світу, що має силу спокуси й сутність якої відкривається в ігровій діяльності.  В противагу релігійним ритуалам Бодрійяр пропонує особливу форму  культури, в основі якої лежить азартна гра, що робить життя більше інтенсивним й насиченим. [15, 44-45]

Трактування Бога традиційними релігіями не приймає й М.Фуко, проголошуючи снування Абсолюту як першооснови світу. C точки зору Фуко, трактування Бога повинне будуватися на підставі "епістеми", під якою мислитель, у відповідності зі структуралістськими уявленнями, розуміє структуру, що визнача умови сприйняття й осмислення світу. Історія культури, на думку Фуко, розпадається на окремі періоди, в основі кожного з яких лежить певна "епістема".  Фуко вважає, що співвідношення "слів" і "речей" впорядковуючим принципом всередині кожної епістеми. Мислитель виділяє у вропейській культурі Нового часу три "епістеми": Ренесансну (ХVIст.), класичну ( ХVII-ХVIII ст..) і сучасну (починається на рубежі ХVIII-ХIХ ст..). [13, 116-127]

У часи Ренесансу Бог, з погляду Фуко, трактується як якась блага сутність, іманентна світу, чия прихильність розглядається як умова подібност або навіть тотожності "слів" і "речей". Пізнання розуміється як занурення в божественну сутність за допомогою пошуку невичерпних подоб, "знання здійснюється завдяки "зазору" між подобами, які утворюють обертання, і подобами, що утворюють мову".

У класичну епоху "слова" і "речі", на думку Фуко, втрачають безпосередню подібність і співвідносяться через мислення. Знак починає щось означати тільки усередині пізнання й через нього. "І якщо бог ще застосовує знаки, щоб говорити з нами за посередництвом природи, то він користується при цьому нашим пізнанням і зв'язками, які встановлюються між враженнями, щоб затвердити в нашому розумі відношення знання". Тим самим виявляється залежність християнських релігійних уявлень від мови, що сильно похитнуло віру в їхню абсолютність.

У сучасну епоху співвідношення "слів" і "речей" опосередковується, з точки зору Фуко, мовою, життям, працею, що перешкоджає збагненню Абсолюту. Мислитель заперечує християнське трактування Бога, тому що воно, на його думку, припускає розгляд Абсолюту не стільки по ту сторону нашого знання, скільки по цю сторону наших фраз. "Нерозлучність західної людини з Богом" мислитель пояснює обумовленістю уявлень про Бога мовою, що диктує свої закони. Насправді, на думку Фуко, ми не можемо стверджувати існування або неіснування Бога, тому що людина не в змозі вийти за рамки наявного досвіду: "...людський досвід цілком створений і обмежений речами, визначити його (досвід.) першооснову неможливо". [13, 120-121]

Істина шукається людиною за посередництвом її слів, організму й створених нею предметів. Фуко передвіщає появу нової думки й бачить своє завдання в тому, "щоб улаштувати людині надійний притулок на тій землі, де більше нема богів". Оскільки саме людина вбила християнського Бога, розкривши його мовну природу, він повною мірою повинен нести відповідальність за своє кінцеве буття, усвідомлюючи минущий характер власної форми.

Отже, постмодерністи стверджують незбагненність Абсолюту через невимовність його атрибутів, відмовляючись від уявлень про Бога й богопізнання, вироблених у традиційній західноєвропейській теології, і не приймаючи атеїстичних концепцій. Трактування Абсолюту і його пізнання представниками релігійної орієнтації - Гриффіном Д.Р. і Смітом Х. не є послідовним. Ці мислителі намагаються сполучити теїстичні і пантеїстичні концепції, уповають одночасно на містичний досвід і на досягнення сучасної науки. Проголошуючи Абсолют невимовним, вони наділяють його не тільки абстрактними характеристиками, але й індивідуальними якостями. У хніх концепціях проглядається різке неприйняття матеріалістичних і атеїстичних дей.

Представники поза конфесійного напрямку позбавляють уявлення  про Абсолют будь-яких певних якостей, розглядаючи його як невимовну й незбагненну реальність, що смутно проявляється в продуктах людської творчості. Ці мислител намагаються перебороти протилежність матеріалізму й ідеалізму, теології й атеїзму, виступаючи проти раціоналістичних принципів пізнання дійсності й намагаючись виявити дорефлексивні й долінгвістичні основи існування. Їх концепц нерідко невизначені, багатозначні, непослідовні, еклектичні. Вони звертаються до пошуків особливих форм релігійності, некодифікованих ніякими конфесіями, при цьому не зневажаючи досвідом критики християнських уявлень, виробленим попередніми атеїстичними й матеріалістичними концепціями. Раціональному пізнанню ці мислителі протиставляють ігрову діяльність, художній досвід і містичну нтуїцію.

III.2 Проблеми релігії у творчості Ж.Батая

Дослідження релігії Батаєм представлено в таких його роботах, як "Теорія релігії" (1948) і "Сума атеології" (1972). При розгляді реліг мислитель, як і інші представники постмодерністської філософії, заперечу традиційні релігійні вчення й культи й атеїстичні концепції, вбачаючи в них, у першу чергу, форми примусу, що придушують "суверенність" людини. Батай не прагне дати закінчене тлумачення релігії, демонструючи свою думку у всієй її мобільності й парадоксальності. У концепції Батая сполучаються різні підходи до осмислення релігії, які можна звести до двох основних - психологічного й соціологічного. Він намагається доповнити марксистське трактування реліг соціологічними ідеями М.Мосса й Е.Дюркгейма, а також психоаналізом З.Фрейда, досліджуючи ірраціональні факти соціального життя. Батай у значній мір опирається на антропологічне трактування релігії Фейєрбахом і в той же час вводить у свою концепцію далекі німецькому мислителеві елементи містики.

Значеннєвим ядром світоглядної позиції Батая є поняття "інтимного". Відчуття "інтимного", на думку мислителя, було властиво людині, коли вона ще не вийшла із тваринного стану й не мала виразної свідомості. Живучи в днанні із природою, людина, згідно Батая, не знала насильства й підпорядкування, споживала те, що щедро давала природа, відчувала кожну прожиту мить, не мала потребу в знаряддях праці, абстрактних поняттях, а також і в релігійних віруваннях і культах. Мислитель ідеалізує тваринний стан, що навряд чи задовольняв древню людину, оскільки вона його переборола. Він ігнорує блага, які несла людству цивілізація, життя без яких було б суворим й нетривалим.

Батай зводить сутність будь-якої релігії до прагнення знайти відчуття "інтимного", що втрачається людиною в міру розвитку суспільства. "Інтимне", на думку Батая, не піддається чіткому визначенню. Проте, мислитель вказує на деяк риси, властиві "інтимному". "Властиво інтимним можна вважати те, що у своїх проявах не відзначено печаткою індивідуальності: те, як нечутно струменіє вода в ріці, як прагнуть в нескінченну височінь неозорі у своїй прозорості небеса". Розчинення особистості в безособовому, згідно Батая, веде не до синтезу, що примиряє протилежності, а до їх "змикання", тому що "загальне по-справжньому виявляється лише через сукупність особливостей". "Сукупність особливостей" Батай відмовляється зводити до протилежностей або тотожності, не приймаючи гегелівського діалектичного заперечення. Це положення мислителя одержало подальшу  розробку в постмодерністському розумінн розходжень і їх взаємин. Батай відкидає найважливіший принцип гегелівської філософії, стверджуючи тотожність буття й мислення, і в дусі постмодерністської філософ обґрунтовує думку про неможливість раціонального пізнання "інтимного". "Інтимне", на думку мислителя, виявляє себе в поетичній творчості. Поезія, згідно Батая, "не описує нічого, що не зісковзнуло б в область непізнаваного". У фантастичному світі поезії Батай знаходить порятунок від розважливого й усередненого суспільства споживання і від релігії, що пристосовується до його насущних потреб. Батай виступає проти претензій суб'єкта на засноване на раціональному знанні панування над навколишнім світом на повний контроль своїх дій і вчинків, при цьому абсолютизуючи залежність людини від впливу соціальних сил. [17, 74]

Розчинення особистості в безособовому, на думку Батая, породжує екстатичний стан, який мислитель протиставляє смерті або атараксії, що є станом, подібним смерті. Екстатичний стан він розглядає як шлях повернення з "світу речей", під яким Батай має на увазі соціальну реальність із її утилітарними проектами й цілями, у лоно "інтимного". "Людина являє собою істоту, що втратила, і навіть відкинула те, що вона неусвідомлено собою персоніфікує – те, що не піддається чіткому визначенню інтимне". Сутність людини не зводиться, на думку мислителя, ані до властивостей людського  роду, як думав Л.Фейєрбах, ані до сукупності суспільних відносин, як уважав К.Маркс, ані до несвідомого, як затверджував З.Фрейд. Сутність людини, на його думку, не піддається чіткому визначенню й містить у собі всі прояви буття. Розчарування Батая в можливості пізнання людської сутності обумовлено, на нашу думку, глибоким вторгненням у неї розуму на сучасному етапі розвитку знання. Спробою вирватися з утилітарного "світу речей" і знайти "інтимне" Батай пояснює й зміст релігійних обрядів і уявлень. За допомогою жертвопринесення "людина переборює стан внутрішнього розриву, у якому виявляється в силу свого залежного становища в трудовому процесі". Батай виявляє переважно соціальні  детермінанти релігії, недооцінюючи залежність людини від сил природи особливо на ранніх етапах існування людського суспільства, що докладно досліджував Фейєрбах. У жертвопринесенні людина заперечує реальність жертви як об'єкта, що, на думку Батая, допомагає виконати покладену на цей ритуал функцію руйнування жертви як речі.

У якості однієї з головних причин збереження релігійних обрядів Батай, слідом за Фейєрбахом, проголошує потреби людини. "Обрядовість як така зберігається в силу того, що вона персоніфікує собою потреби світського світу". Іншу причину відповідно до установки на заперечення пізнаванності об'єктивно дійсності, Батай вбачає "у нездатності людської свідомості перейнятися його (ритуалу) істинним значенням". [17, 74-75]

Батай критикує точку зору (не називаючи при цьому ніяких імен), відповідно до якої жертовне вмертвіння тварини вирішує протиріччя між життям і смертю. Людина, на думку мислителя, може відчути інтимну сутність життя тільки в момент втрати. Після смерті людини суспільство втрачає не стільки свого члена, скільки істинний зміст свого існування. "Смерть відкриває нам очі на повноту життя й засуджує на небуття реальну світобудову". Жертвопринесення подібно смерті в тому, що відновлює втрачену цінність шляхом зречення від цієї цінності.

У міркуваннях про смерть Батай буквально відтворює думки Фейєрбаха, однак не приймає його матеріалістичних ідей. Батай, на  відміну від Фейєрбаха, зв'язує страх смерті із приналежністю людини до "світу речей". Страх смерті, згідно Батая, починає переслідувати індивіда, коли уклад його життя перетворюється в суцільний проект, що характерно для суспільного існування людини або, по термінології Батая, для існування в "світі речей". Мислитель невиправдано гипертрофує роль релігії в суспільстві, а в самій релігії - значення жертвоприношення. Обґрунтовуючи соціальну природу релігії, мислитель показує, як міняється зміст жертвоприношення залежно від зміни суспільного укладу. В архаїчному суспільстві виробництво, на думку мислителя, підлягало потребам  непродуктивного руйнування. Жертвопринесення супроводжується марнотратством, сексуальними оргіями, убивством людей. В архаїчному суспільств світобудова речей, необхідних для людей, що організується у виробництво, продуктів, сприймалася ними в якості того, що здатне покласти кінець ритуальному насильству. Для імперії, що втрачає характер тісного людського співтовариства, недостатньо моралі, яку запозичила, на думку Батая, у реліг частина проголошених нею законів. Правда, Батай не розкриває їхній зміст. Для забезпечення життєдіяльності імперії  необхідне право, що прибігає на відміну від моралі до насильницьких способів впливу. За відмовою від застосування людських жертв пішло приношення в жертву божества, яке проповідується в християнстві. Приношення в жертву божества, з погляду Батая, з'явилося марною спробою вирватися зі "світу  речей" за допомогою піднесення Бога. Капіталістичне суспільство затверджує примат виробничої діяльності над іншими сферами життя суспільства, що, на думку Батая, остаточно позбавляє обряд жертвоприношення, як і інші елементи релігії, змісту. Батай абсолютизує залежність змісту релігійних ритуалів від соціально-психологічних факторів, ігноруючи гносеологічні детермінанти релігії.

Формування понятійного мислення, у тому числі релігійних понять і уявлень, Батай зв'язує з перетворювальною діяльністю людини, опираючись на ідею Маркса про обумовленість свідомості людини цією діяльністю. Формування понятійного мислення, на думку Батая, сприяло становленню суспільної людини й втраті іманентного стану, властивого тварині. Не маючи виразної свідомості, тварина, на думку Батая, нічого не сприймає в тимчасовій довжині, і тому споживається іншою твариною так, начебто її не було у світі.

 Здатність виготовити знаряддя праці за своїм розсудом в  відповідності із наміченими результатами свідчить, на думку Батая, про встановлення порядку "світу речей", який мислитель розглядає в якості антипода світу тварин. В "світі речей" свідомість знаходить виразність, дійсність сприймається в часі, виникає відношення супідрядності. "Світ речей" накладає відбиток на того, хто його створив. Знаряддя праці перетворює як природу, так і людину. Вслід за Фейєрбахом Батай стверджує, що "якщо людина й скоряє світ, то лише в тому ступені, у якому вона випустить із уваги, що цей світ і є вона сама: вона відкидає цей світ, але виходить, що відкида самого себе". Але на відміну від Фейєрбаха Батай зводить буття не тільки до його матеріальних проявів. Релігійні уявлення, на думку мислителя, формувалися в відповідності з потребами, обумовленими способом життя людей в "світі речей". Поява уявлень про "Вищу Істоту", згідно Батая, продиктовано потребою визначити якусь цінність, що перевершувала б інш цінності. Але подібне прагнення до звеличення, на думку мислителя, навпроти, привело до приниження "Вищої Істоти", оскільки воно було уособлено. "Уособлення "Вищої Істоти" об'єктивно приводить до того, що положення у світобудові виявляється в ряді інших уособлених сутностей однієї з нею природи, які сполучають у собі ознаки як суб'єктів, так і об'єктів". [35, 81]

Уявлення про "Вищу Істоту", на думку Батая, має двоїстий характер. З одного боку, мислитель, слідом за Фейєрбахом, вважає, що людина вподібнює "Вищу Істоту" самому собі, а з іншої сторони, думає, що вона "несе в собі божественні риси знеособленого смутно помітного й іманентного снування". Батай стверджує, що поняття "Вищої Істоти" зводить невимовну й безмежну у своїх проявах божественну реальність до об'єкта, наділеного відмінними рисами й чітко помітними межами. Під впливом зміни суспільного укладу поняття "Вищої Істоти", що виникло в первісних народів, на думку мислителя, трансформувалося в поняття християнського Бога. Розкриваючи зв'язок християнства з первісними віруваннями, Батай критикує ідею християнського Бога. Наділення божественного певними якостями применшує, з точки зору Батая, його природу. Християнські уявлення про "Вищу Істоту", на думку Батая, свідчать не про зрілість світовідчування християн, а про "цілком певне й нічим не заповнене ослаблене сприйняття світу, властиве тваринам", подібні уявлення зародилися ще в первісних народів як перше усвідомлення свого Бога. Батай критикує властиве християнству протиставлення духу й тіла. Це уявлення, на думку мислителя, виникло з невиправданого протиставлення ілюзорного містичного світу, населеного безтілесними парфумами, і світу світського, що складається з речей і тіл.

Дуалістичне світосприймання, на думку Батая, формувалося по мір взаємопроникнення суспільної моралі й уявлень про божественний світ. Духовний світ, з погляду мислителя поступово став розглядатися як божественний, набуваючи при цьому раціональність і моральне забарвлення. Матеріальному світу почали приписувати поділ на пагубне й доброчесне. Божество в християнстві наділили здатністю впливати на дійсність, що вело до підпорядкування сакрального світу реальному. Християнство, з погляду Батая, за допомогою моралі підкоряє реальну світобудову універсальному порядку розуму.

Опираючись на ідею Фейєрбаха про те, що в християнстві обожнюються духовн сили людини, Батай стверджує, що наділення християнського Бога здатністю діяти раціонально, виходячи з моральних міркувань, відповідає потребам реального світу й веде від світу інтимного.  Іманентним для людини стає реальний світ. Людина не знаходить в християнських обрядах втраченого інтимного навіть на час їхнього здійснення. Дуалістичний світогляд, на думку мислителя, не дозволяє людин піднятися над "світом речей", змушуючи розум покоритися верховенству зла, що проривається в сплесках насильства.

У роботі "Внутрішній досвід" (1943), що ввійшла першою частиною в "Суму атеології", Батай критикує християнську мораль порятунку. Мислитель будує заперечливу саму себе теологію - атеологію, виходячи з передумови про вичерпаність традиційних релігій, у яких Батай, слідом за просвітниками, бачить у першу чергу засіб поневолення. Він формулює ряд принципів, на яких базується атеологія. [35, 84]

Перший принцип атеології - це звернення до "внутрішнього досвіду", який припускає відмову від існуючих авторитетів і цінностей, які, на думку філософа, для більшості людей не мають змісту. Батай намагається прорватися до невимовного, у зв'язку із чим у його концепції проявляються риси, властиві версіям негативної теології. Фокін справедливо вподібнює "внутрішній досвід" Батая руху свідомості за межі самого себе, від відомого до невідомого, від внутрішнього до зовнішнього, від життя до смерті. Основою досвіду Батай робить незнання. Мислитель уникає всіх устояних положень і раніше отриманих відповідей. Досвід позбавлений моральних, естетичних, практичних вимірів. Ані Бог, ані пізнання, ані буддійське рятування від страждань не є для Батая переконливими цілями. Екстаз, пережитий у досвіді, на думку Батая, відрізняється від християнської любові. Любов має на увазі володіння, - для не необхідний об'єкт, який володіє суб'єктом. Саме по собі володіння, на думку мислителя, припускає насильство. Воно підкоряється диктату розуму. Не погоджуючись із насильством, що захлиснуло Європу в ХХ столітті, Батай заходить невиправдано далеко, вбачаючи його прояви навіть у християнській любові. У проголошуваному мислителем досвіді "немає більше ані суб'єкта, ан об'єкта, є зяючий пролом між ними".

Другим принципом атеології Батая є відмова від релігійної ідеї порятунку й всіх супутніх їй надій. Філософ викриває ідею  порятунку як вершину будь-якого проекту. Батай гостро критикує протипоставлену ним авторитету й цінності внутрішнього досвіду християнську мораль порятунку.

Третім принципом атеології Батай називає самооспорювання.  Мислитель протиставляє свою концепцію догматизму християнства,  який стверджує, на думку мислителя, субстанціональність і одиничність кожної особистості. Людське "Я", пише Батай, не зводиться до якоїсь певної й незмінної єдності. Мислитель, слідом за Ніцше, вважає, що християнство відбиває сподівання слабких принижених людей. Разом з тим, на думку Батая, не що інше, як крайня приниженість, може стати заставою непомірної гордині, почуття вибраності. При цьому Батай, будуючи атеологію, сам підносить свою особистість на пінакль, тобто туди, де суверенно розташовувалася вища мета християнського знання. Мислитель думає, що "внутрішній досвід вимагає, щоб той, хто відчува його, для початку підніс себе до небес". Але пінакль є тільки вихідною точкою зору Батая. У цьому місці досвіду мислитель уподібнює себе християнському Богові, запитуючи: "Якби Бог був, чи  не невдача не бути ним?" Розташувавшись на вершині, філософ не звертається до Бога, шукаючи в нього відповід на хвилюючі його питання, хоча до цього, здавалося б, все розташовує: "З мною, ідіотом, Бог говорить із вуст у вуста!", але відвертає свою думку від традиційних форм релігійного знання. [35, 84-85]

Батай критикує догматичні передумови, які задають досвіду неналежні межі: той, хто знає, не може вийти за обрій знаного. Бог, Абсолют, Основа світу, визнані теологією, згідно Батая, - усього лише категорії розуму. На місц незбагненної невідомості виникає мертвий об'єкт теології, якому невідомість підкоряється, "тому що у вигляді Бога темна невідомість, що розкрива екстаз, поневолює себе завданням мого поневолення". Прагнення до пізнання Бога, навіть позбавленого форми й модусу, є зупинкою на шляху до невідомого.

Ми бачимо, що Батай приймає один з основних постмодерністських принципів, що стверджує неможливість раціонального пізнання об'єктивної дійсності. З властиво постмодернізму антитоталітаристською спрямованістю Батай намагається відчути досвід усього того в людині, що ухиляється від влади  знання і Бога, що розуміється мислителем як поняття, що втілює абсолютне знання. У відмові від прагнення до Бога як до ідеалу пізнання Батай знаходить об'єкт атеології. Мислитель переймається переконанням у смерті Бога як об'єкта теології. Смерть Бога уможливлює повернення людини до самої себе, яке, з погляду Батая, здійснюється через переживання смерті, коли думка знаходить можливість стати суверенною, тобто, коли свідомість не має інших об'єктів, крім самого себе.

Атеологія, згідно Батая, веде в "підпілля" людської істоти, призива вдивитися в те, ким людина є насправді. Замість захвату осяйністю людини божественним світлом атеологія занурює її у хаос і дисгармонію, які властив реальному життю, руйнуючи стрункість архітектурно-проектуючого мислення, спрямованого до ідеалів гармонії і порядку, яке веде в ілюзорний світ.

Ідеям ідеальної гармонії, вічності, які проповідуються християнством, Батай протиставляє реальну дисгармонію людського існування. Гармонія заперечу реальний кінцевий час людського життя, гармонія вбиває бажання, гармонія нічого не знає про потяг до смерті, про роботу руйнівних сил. Смерть свідчить про люзорність віри  у встановлення остаточної гармонії.

Таким чином, ми бачимо, що Батай у трактуванні релігії навмисно уника послідовності, не довіряючи розуму, системам і ієрархіям. З однієї сторони, мислитель у дусі містичних навчань вважає якусь незбагненну й невимовну першооснову буття, - ностальгією за втраченою єдністю людини із цією першоосновою Батай пояснює зміст релігійних уявлень і обрядів. Відповідно до цього трактування, якщо людина намагається побудувати уявлення про Бога, воно неминуче буде відтворювати уявлення про сутність самої людини. У цих міркуваннях Батая проглядається вплив атеїстичних ідей філософів французького Просвітництва й Фейєрбаха. З іншого боку, мислитель веде людину з релігійного сну в реальний світ, за висловом Батая, в "місця блукання й без змісту». Філософ, на противагу східним містичним навчанням і християнському аскетизму, гіпертрофує невгамовне бажання, яке не знає спокою й пересичення, яке тягне людину одночасно до непомірного щастя й страждання. Батай, хоча й не заперечує існування абсолютного початку, маючи на увазі під ним щось невимовне словами й збагненне тільки містичними засобами, затверджує непізнаваність його сутності. Богові, по образному вислову Батая, "...відомо лише його Ніщо, от тому він переконаний атеїст: інакше в цю ж годину він перестав би бути Богом (якби він визнав себе Богом). На місці його моторошної відсутності виявилася б недоумкувата, і одуріла присутність". Батай піднімає страсті в протилежність християнському аскетичному ідеалу, що проголошує помірність і смиренність.

Мислитель покладає надії на виразне осмислення реальної світобудови (хоча, як ми знаємо, заперечує плодотворність розуму в пізнанні світу ), під яким має на увазі, у першу чергу, відмову від традиційних міфологій: "Свідомість, як би вона не відверталася від інтимної світобудови, яка у плані пізнання являє собою не що інше як світ міфології, не могла досягти виразності при осмисленні предметів доти, поки вона перебувала в полоні в міфічних уявлень". Батай хотів би, щоб свідомість вирвалася за меж міфічних уявлень, іншими словами, абстрактних понять теології й метафізики. Труднощі сполучення виразної свідомості з інтимною світобудовою, на думку мислителя, пов'язана з розходженням способів існування в часі. Прояви інтимного порядку швидкоплинні, пізнання - тривалий в часі процес. Незважаючи на заперечення Батаєм розуму, деякі його судження свідчать про приховане визнання мислителем значення раціонального пізнання дійсності.

Батай бачить ненадійність традиційних релігійних поглядів у тому,  що вони переживають зміни під впливом світобудови речей, отже, віруючий і не дума про те, щоб впливати на цей порядок. Всі віровчення, замість того, щоб впливати на світ, висувають на противагу йому лише моральні обмеження. Мислитель думає, що світобудова інтимна не в змозі розвінчати світобудову речей. Проте, Батай вірить, що реальний світ, який досяг піку у своєму розвитку, може бути повалений шляхом переродження в напрямку "інтимного".

Таким чином, на відміну від традиційних релігій і атеїстичних вчень Батай пропонує своєрідний світогляд, який має на меті інтенсифікацію людського життя, неможливу в рамках існуючих соціальних і релігійних обмежень. Мислитель не згідний з пануванням над людиною різних форм примусу, які стали у сучасну епоху повсюдними. Хоча судження Батая про релігію є значною мірою відтворенням ідей попередників (в першу чергу, Фейєрбаха й Ніцше), заслуговує на увагу нетрадиційна постановка й рішення релігієзнавчих проблем. Мислитель уникає раціональної, системної, світоглядної, навіть суб'єктивної визначеності, не погоджуючись з будь-яким обмеженням. Думка Батая відбиває хаотичну й розірвану сучасну дійсність. Його стиль мислення в значній мірі засвоїли багато представників сучасної французької думки, вбачаючи в підході мислителя єдиний адекватний спосіб рішення сучасних проблем.

III.3 Проблеми релігії й аналіз християнської метафізики Ж.Делезом

Критичне відношення Делеза до релігії, і, у першу чергу, до християнсько метафізики сформувалося, насамперед, під впливом Епікура і його послідовника Лукреція Кара, у творчості яких виявляються зачатки позарелігійної філософії релігії. Із цих мислителів починається, на думку Делеза, "справа справді шляхетного філософського плюралізму". Філософ звертається до творчості вільнодумців епохи Відродження й Нового часу, пише книги про Б.Спінозу, Д.Юма, І.Канта, А.Бергсона, Ф.Ніцше, М.Фуко, аналізує ідеї Л.Фейєрбаха, М.Штирнера, Ж.Батая, П.Клоссовскі, Ж.-П.Сартра й інших мислителів, критично настроєних стосовно традиційних форм мислення й релігійних уявлень. На відношення Делеза до релігії не в останню чергу вплинула серйозна антиклерикальна й атеїстична традиція, яка сформувалась у французькій культурі. Філософ у значній мірі опирається на антихристиянськ деї Ніцше, що сформувалися під впливом різкої і нещадної критики релігії, здійсненої французькими просвітителями. Делез не присвячує релігії окремих робіт, зачіпаючи її проблеми у своїх історико-філософських і інших дослідженнях.

При дослідженні причин виникнення й існування релігії Делез, слідом за Фейєрбахом, переносить акцент із раціональної сфери на емоційну. Філософ розглядає людину, насамперед, як істоту живучу, що має потреби й бажання, тільки потім як мислячу. Делез не погоджується із твердженням Фейєрбаха про те, що релігійна віра служить, насамперед, для задоволення найважливіших людських потреб; але, слідом за Юмом, який сумнівався в цілісності індивідуальної свідомості, вважа одним із джерел релігійної віри в  богів "капризи й мінливість страстей". Причинами сум'яття душі, які роблять страждання непереборним, філософ називає дві ілюзії: нескінченної здатності до задоволення й прагнення до безсмертя душі. Під дією цих ілюзій людина виявляється беззахисною перед християнською ідеєю нескінченності можливих страждань після смерті. Зв'язок цих люзій Делез бачить у тому, що страх перед нескінченним покаранням - та природна ціна, яку доводиться платити за безмежні бажання. Ми проголошуємо щось злом тільки тому, що це щось викликає в нас ідею покарання, яке може наступити в будь-який момент. Тому Лукрецій і Спіноза, згідно Делеза, представляли релігійну людину у двох іпостасях: жадібності й страждань, скнарості й винності. Душа страждає в страху перед умиранням, поки ми живі, і в страху, що ми не вмремо після смерті. Ілюзії й страхи породжують міфи. [18, 295]

Делез показує, як народжуються міфи, відштовхуючись від вчення Епікура. Згідно делезовського трактування вчення Епікура, тіла випромінюють специфічні, невловимі, текучі й тонкі елементи, які утворюють вторинні з'єднання, - симулякри. Звуки, аромати, смакові відчуття й температура пояснюються витіканнями, що відбуваються із глибини тіл. Ці витікання Делез відносить до першого виду симулякрів. Візуальні визначеності, форми й кольори викликаються витіканнями поверхні, які Делез відносить до другого виду симулякрів. Витікання першого й другого виду взаємозалежні: висхідні із глибини проходять через поверхню, а поверхневі оболонки заміщаються колись схованими шарами у міру їхнього відділення від об'єкта. Симулякри поверхні здатні виробляти кольори й форми тільки при світлі, випромінюваному глибиною.

На відміну від Епікура, Делез розуміє витікання й симулякри не як  атомн з'єднання, а як якості, що осягаються на деякій дистанції від об'єкта й у самому об'єкті. Таким чином, об'єкт сприймається відносно до стану симулякрів витікань, до дистанції, яку вони повинні перетнути, до перешкод, з якими вони зіштовхуються, до перекручуванням, яким вони піддаються, або до спалахів, центром яких вони є. Наприкінці довгої подорожі візуальні оболонки втрачають силу впливу на наші органи почуттів, але зберігають наявність буття, пов'язаного з  об'єктом. Тільки торкання дозволяє сприймати об'єкт без посередників. Поверхневий елемент пов'язаний із глибиною. Тому те, що осягається, коли ми торкаємося поверхні об'єкта, сприймається як властиве його таємній глибині.

Витікання симулякрів відбувається за час значно менше, ніж мінімум почуттєво сприйманого часу, так що вони є в наявності в найменшому відрізку часу, який може бути почуттєво сприйнятим. Симулякри нами не сприймаються. Ми сприймаємо тільки почуттєві образи, що передають якості і є агрегатом симулякрів у мінімумі часу, який відчувається чуттєво. [18, 295-296]

Третій вид симулякрів Делез називає фантазмами. Вони володіють високим ступенем незалежності стосовно об'єктів, а також надзвичайною рухливістю й мінливістю в образах, які вони нормують (оскільки вони не обновляються постійними підживленнями, випромінюваними об'єктами). Образ заміняє об'єкт. Делез виділяє три основні різновиди фантазмів: теологічі, онероідні і еротичні. Релігійні уявлення філософ пояснює за допомогою розгляду теологічних фантазмів. Вони утворюються зі спонтанно пересічних симулякрів, тому можуть приймати різний вигляд. Крім того вони легко піддаються змінам, чим пояснюється безліч різних уявлень про богів. Але віра в богів, згідно Делеза, має загальну основу - вона "спочиває на симулякрах, які танцюють, жестикулюють і накликають на нас погрозу вічного покарання – іншими словами, представляють нескінченне". У викритті ілюзій Делез бачить збіг спекулятивної й практичної мети філософії. Постійно критикуючи розум, філософ, проте, бачить у ньому засіб захисту від різного роду ілюзій.

Розум, згідно Делеза, може розмежувати те, що виходить від природи, від того, що є плодом міфотворчості0а.  У релігії, слідуючи традиції французького Просвітництва, філософ бачить, у першу чергу, форму влади, яка придушує будь-яку активність людини. Так християнство, згідно Делеза, замикає думку в простір "теологічного плану". "Теологічний план" Делез розглядає як конструкцію в розумі уявлюваного Бога, еволюцію в передбачуваних глибинах природи або організацію влади в суспільстві. Цей план може бути структурним, генетичним, або тим і іншим одночасно. У ньому виникають форми й діють суб'єкти. "Теологічний план", згідно Делеза, "завжди буде планом трансценденцій, що завідує й формами, і суб'єктами, і який залишається схованим, божественним, індукованим, виведеним з того, що він дає". "Теологічному плану" Делез протиставляє "план іманентності". "План іманентності" Делез бачить у субстанції Спінозы й за образом Діоніса, створеним Ніцше в "Народженні трагедії" і, який ототожнює світ  "вол до влади" - простір, у якому діє вільна й незв'язана енергія, породжена безособовими й доіндивідуальними сингулярностями. [18, 297]

На думку Фокіна С.Л., "план іманентності" - концепт, що позначає нове «поле» можливого філософствування, "виявляє собою одне з найбільше сильних, оригінальних винаходів філософії Ж.Делеза". Через звернення до концептуальних персонажів, введених Ніцше, - божественної індивідуальност Аполлона й людської особистості Сократа – Делез показує неспроможність християнської метафізики й трансцендентальної філософії, які розглядають буття в просторі "теологічного плану". [18, 297]

Філософ продовжує критику християнської метафізики, основи якої були закладені Б.Спінозою. Делез бачить значення філософської спадщини Спінози насамперед у тому, що він першим оцінив природу в її універсальному філософському значенні.

Обґрунтовуючи свою позицію, Делез посилається також і на Епікура, вбачаючи у його навчанні трактування реальності як нескінченної суми гетерогенних елементів кінцевих з'єднань, що не складаються один з одним, і на Лукреція, який, з погляду Делеза, "надовго вперед заклав  імплікації натуралізму; позитивність Природи; Натуралізм як філософію твердження; плюралізм, що замикається із множинним твердженням; сенсуалізм, пов'язаний з радістю розрізнення; і практичну критику усіляких містифікацій".

Делез розвиває ідеї Епікура, Лукреція, Спінози, розглядаючи природу як нескінченну розмаїтість, але, у дусі постмодерністського уявлення про катастрофу Цілого. Людину Делез, слідом за Спінозою, вважає модусом несвідомо суті природи, але на відміну від Спінози, позбавляє її цілісності, розкладаючи на сукупність афектів. Делез мислить людину як результат взаємодії сил афектів, які складають мінливий модус в "плані іманентності". Філософ думає, що християнська метафізика поміщає думку в замкнутий простір застигло ндивідуальності божественного буття, а трансцендентальна філософія занурює думку в глибини кінцевої синтетичної форми особистості. Представники трансцендентальної філософії, на думку Делеза, успадкували помилку Фейєрбаха, який зробив підміну понять Людина - Бог.

У критиці християнської метафізики Делез опирається на здійснене Фейєрбахом дослідження абстрактних понять, наділених неправомірним статусом метафізичних сутностей, що служать об'єктами поклоніння для філософів. Джерела критики абстрактного мислення й ідеалістичної філософії Делезом можна виявити в кантівській критиці онтологічного доказу існування Бога. Загальновідомий приклад Канта з 100 талерами. З погляду логіки, у реальних талерах немає нічого більшого, ніж в уявлюваних 100 талерах. При переході від реального до можливого, поняття не змінюється, проте, капітал для його власника переживає помітну зміну. Отже, буття не тотожно пізнаному буттю, а існування не є предикатом речі. Існування попада в область незбагненного. Одне й теж поняття застосовне як до відсутньої рачі, так і до речі, яка є. Значить потрібно вийти за межі поняття. Делез, слідом за Ніцше, пропонує викрити не тільки владу абстрактних понять, але й мови в цілому. Ще Ф.Бекон помітив, що мова змушує нас мислити відповідно до споконвічно закладеного в словах і вираженнях змісту. Делез повторює висновок Ніцше про те, що Людина, Бог, Світ у тому розумінні, що ми надаємо цим поняттям, не що інше, як конструкти мови. Делез критикує християнське уявлення про Бога як засноване на ідеї про споконвічну цілісність і передзаданості змісту всього існуючого, показуючи, як утвориться зміст, де він виникає і як функціонує. Концепцію змісту філософ будує на підставі методів філософствування, що сформувалися в структуралізмі.

Зміст, згідно Делеза, породжується у творчому акті силами всередині безособового, яке не підкоряється граматичним, логічним, ієрархічним і іншим структурам "трансцендентального поля". Помилку своїх попередників філософ бачить у недооцінці сили несвідомого. Платон, Кант, Гуссерль і інші філософи, на думку Делеза, опиралися у своєму мисленні на теологічні передумови, залишаючись у межах "теологічного плану". Опираючись на навчання Фрейда, Делез зв'язав зміст із грою всіх несвідомих сил. Зміст, мислимий в "плані іманентності", відповідно до філософа, перебуває не на висоті й не в глибині, а належить так званому "поверхневому ефекту".

Ідею ефектів Делез виявляє в стоїків. Стоїки проводили розходження між двома типами речей - тілами зі своїми внутрішніми силами, фізичними якостями, діями, стражданнями, які єдині в стихії первинного вогню, і ефектами, які не тіла. Вони являють собою логічні й діалектичні атрибути. Делез називає їх подіями, тому що вони існують у часі, на противагу речам, для яких існує тільки сьогодення. Тіла є причинами подій, а серед самих тіл причин і наслідків немає. [18, 297-298]

Стоїки, на думку Делеза, перебороли платонівську традицію. Вищим поняттям у них виступає не Буття, а Щось, що належить і Буттю й Небуттю, існуванню й присущності. Це Щось або безтілесні події-ефекти уникають впливу платонівсько Ідеї й вибираються на поверхню. Вони є буттям особливого роду, або, за термінологією Делеза, "понадбуттям", яке не володіє здатністю діяти або відчувати вплив. Скоріше, їх можна розглядати як спосіб буття, що виникає як результат дій тіл. Делез виявляє зв'язок між подіями-ефектами й мовою. Саме под виражаються й можуть бути виражені.

Християнство, на думку філософа, перетворило думку в головну зброю панування над життям, визначаючи не закон відповідно до ідеї Блага, а ідею Блага – в відповідності із установленими християнством законами. Мислитель відзначає, що перегляд установки, відповідно до якої Ідея є чільною над життям нстанцією, почався з Канта. Кант "викриває помилкові претензії розуму, але не піддає сумніву сам ідеал пізнання". Ідеалом пізнання, згідно Делеза, установлення критеріїв для істинних ідей, які визначають вищі цінності. Відповідно до цієї установки заперечується все, що не відповідає найвищому мірилу Божественного, Істинного, Прекрасного, Благого.

Відношення християнства до життя Делез показує, порівнюючи античне божество Діоніса й Христа. Ніцше побачив подібність Діоніса і Христа в стражданні, але вклав у поняття страсті в того й іншого протилежні змісти. Діоніс персоніфікує страждання, що виправдує й затверджує життя. У Христі страждання обвинувачує життя, свідчить проти неї, робить із життя те, що повинно бути виправданим. Для християнина страждання означає, що життя несправедливе по сут й є розплатою за гріхи.

Ніцше, з погляду Делеза, виявив два аспекти християнського нігілізму: з одного боку, християнство - це машина для виробництва гріха й твердження жахливої рівності в покаранні, з іншого боку - машина по тиражуванню болю, виправдання через біль. "Навіть коли християни оспівують любов і життя, який проклін звучить у цих піснях, яка ненависть за цією любов'ю". Християни люблять життя, як хижа тварина любить ніжного, покаліченого, умираючого ягня. Християнська радість - радість прийняття болю. Тим самим під виглядом жертви Богові біль заганяється всередину. Для Діоніса, навпроти, життя не має потреби в виправданні.

Позиція мислителя відбиває ліворадикальні настрої, які користувались великою популярністю в західному суспільстві в 60-ті роки ХХ століття й, насамперед у Франції,  охопленої в цей час рухом соціального протесту. Ми бачимо, що Делез вірить у можливість творення щасливого життя. Як головну умову щасливого життя мислитель називає більше повне звільнення з-під влади різних структур і інститутів - держави, науки, техніки, релігії, мови, суб'єкта. Делез заперечує всі традиційні для західноєвропейської культури форми релігії й атеїзму. Свою позицію у відношенні до релігії філософ називає "спокійним атеїзмом": "...спокійний атеїзм - це філософія, для якої Бог не проблема, неіснування або навіть смерть Бога не суть проблеми, навпроти - умови, які необхідно вважати наявними з тим, щоб виявити справжні проблеми: ншої скромності не буває". [18, 298-300]

Таким чином, в осмисленні релігії Делез досліджує, насамперед, психологічні детермінанти, приділяючи пильну увагу прояву в ній несвідомих сил людської психіки. Делез досліджує як народжуються релігійні міфи, вбачаючи в них і в породжувані ними ілюзіях джерело страждань людини. Філософ призива розрізняти те, що походить від міфу й поневолює людину, від того, що походить від природи й для неї, згідно Делеза, благотворно. Філософ відмовляється від абстрактних понять християнської метафізики, повідомляючи їх конструктами мови, пропонує прочертити особливе поле філософствування - "план манентності", у якому, з погляду Делеза, можливе створення концептів, як дозволяють вийти за межі устояних у західно-європейській метафізиці змістів способів  організації мислення, а також вироблених у західно-європейській культур правил громадського життя. Делез намагається дати оригінальне осмислення релігії, проголошуючи сумнівні постулати тотожності "матеріалізму й ідеалізму", "раціоналізму й сенсуалізму", "плюралізму й монізму" нерідко звертаючись до ідей натуралістичної й атеїстичної традиції у філософії.

Висновки

У результаті здійсненого дослідження ми прийшли до висновку, що постмодернізм являє собою сукупність соціально-політичних, науково-теоретичних, філософських, художньо-естетичних, теологічних уявлень, які важко звести в один культурний напрямок. Проте, про постмодернізм можна говорити як про своєрідний культурний феномен, який пройшов тривалу фазу формоутворення, починаючи приблизно із часу закінчення другої світової війни й до початку 80-х років ХХ століття, коли постмодернізм придбав статус філософського поняття й одержав широке осмислення.

 Аналіз філософських вчень ряду постмодерністів привів нас до висновку, що хнє відношення до релігії в значній мірі визначається особливостями їхнього світогляду. У якості основного філософсько-світоглядного принципу, прийнятого постмодерністами, можна назвати проголошену уперше Ж.Ф.Ліотаром відмову від загальних положень, організуючих знання, і проголошення плюралізму, який виправдовує співіснування локальних, конкуруючих між собою теорій, побудованих на принципово різних світоглядних підставах.

У дослідженій літературі по постмодерністській філософії в відношенні до релігії можна виділити дві основні течії: релігійну й поза конфесійну. Представники першої виходять із тези про неможливість існування ціннісних установок поза релігійною свідомістю. Вони визнають споконвічний зміст буття, який походить від Абсолюту як причини світу, думаючи при цьому, що він проявляється в мінливій,  лінгвістично невимовній формі й осягається містичною інтуїцією. Визнання дності буття й початковості змісту суперечить проголошуваній цими мислителями установці на плюралізм, що припускає співіснування по-різному орієнтованих світоглядних концепцій.

Розглянуті нами в магістерській роботі представники релігійної течії (Д.Р.Гриффін, Х.Сміт) лише почасти приймають установки постмодерністської філософії, тому що вони не зовсім погоджуються зі змістом їх концепцій. Представники поза конфесійного напрямку відмовляються від уявлення про єдність, як субстанціональної властивості реальності й заперечують існування споконвічного змісту. Вони релятивізують уявлення про зміст, розглядаючи  приватні змісти, які постійно змінюють один одного і не зводяться до єдності. Сутність буття, на х погляд, є лінгвістично невимовною і ця сутність смутно вловлюється в добутках представників авангардного мистецтва. Вони визнають можливим існування цінностей поза релігійним світоглядом і нерідко у своїх поглядах схиляються до матеріалістичної і атеїстичної філософської традиції, переглядаючи її у відповідності зі своїми завданнями.

Представники поза конфесійного напрямку будують концепції, близькі до середньовічних версій негативної теології (Ж.Батай, Ж.Ф.Ліотар, Ж.Дерріда ) або пропонують особливі позарелігійні форми організації життя (Ж.Бодрійяр, М.Фуко, Ж.Делез), протиставляючи їх приписанням традиційних релігій і, насамперед, християнству.

У результаті магістерського дослідження ми виявили, що історико-філософськ джерела постмодернізму Ж.Делеза й інших представників поза конфесійного напрямку виявляються, у першу чергу, в античній натуралістичній традиції, творчості представників французького Просвітництва й у філософії Ніцше. Постмодерністи засвоїли і трансформували ряд ідей цих філософів відповідно до їх уявлень про необхідність перегляду раціоналістичної філософської традиції й опираються на них у критиці традиційних релігійних уявлень і в конструюванні власних псевдорелігійних концепцій.

Розглянувши спеціально відношення до релігії Ж.Батая й Ж.Делеза, ми прийшли до висновку, що на відміну від традиційних релігій і атеїстичних навчань ц філософи пропонують своєрідний позарелігійний світогляд, який припуска нтенсифікацію людського життя, неможливого в рамках існуючих соціальних релігійних обмежень. Батай пропонує звернутися до "внутрішнього досвіду", в екстатичному переживанні якого стираються границі між реальністю й ілюзією, життям і смертю, і людина знаходить свою природу, яка втрачається по мірі розвитку суспільства. Ж.Делез відстоює цінності "культурного номадизму", які існують у межах мікрогруп, які поєднують людей самосвідомістю без коріння. Об'єднання людей у мікрогрупи, з точки зору філософа, здатне перебороти насадження єдиної, загальнообов'язкової, у тому числі й релігійній ідеології. Таким чином, ми прийшли до висновку, що відношення постмодерністської філософії до реліг визначається, у значній мірі, світовідчуванням сучасної людини, яка втомилася від конфліктів і насильства, які стали звичними в сучасному суспільстві. Постмодерністи  не погоджуються з будь-якими формами насильства й протистояння, відстоюючи деологію плюралізму й толерантності. Вони виступають за волю й захист всіх лояльних форм самовизначення й об'єднання людей.

Проте, слід зазначити, що постмодерністські тенденції, які виражаються в прагненні до деідеологізації й ірраціоналізації культури, можуть привести до повного хаосу й анархії. Щоб запобігти крайнім формам, у які вони можуть трансформуватися, необхідно цілісне вивчення сучасної епохи і її глобальних тенденцій, що одержали своєрідне вираження в постмодерністському трактуванні релігії.

Список використаних джерел та літератури:

1.         Автономова Н.С. Археология знания // Современная западная философия: Словарь / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П. - М.: Политиздат, 1991. 414 С. — С.27-28;

2.         Автономова Н.С. Возвращаясь к азам. Постмодернизм и культура. Материалы "круглого стола" // Вопросы философии. М., 1993. №3. — С.17-22;

3.         Автономова Н.С. Деррида Ж. // Современная западная философия: Словарь / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П. - М.: Политиздат, 1991. 414 С. — С.89;

4.         Автономова Н.С. Фуко М. // Современная западная философия: Словарь / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П.- М.: Политиздат, 1991. 414 С. — С.361-363;

5.         Батай Ж. Литература и зло. Сборник статей / Пер. с франц., авт. 134 предисл. Н.Бунтман. - М.: изд-во МГУ, 1994. 166 С;

6.         Батай Ж. Процесс Жиля де Рэ / Пер. с франц. Желудевой // Метафизические исследования. Вып.5. Культура. – Спб.: Алетейя, 1998.— С.245- 275;

7.         Батай Ж. Теория религии. Литература и зло / Пер. с франц. Ж.Гайковой, Г.Михалковича. – М.: Современный литератор, 2000. 352 С;

8.         Бауман З. Философия и постмодернистская социология. Постмодернизм и культура. Материалы "круглого стола" // Вопросы философии. М., 1993. №3. —С.46-61;

9.         Бодрийяр Ж. Прозрачность Зла / Пер. с франц. Л.Любарской, Е.Марковской. – М.: Добросвет, 2000. 258 С;

10.      Бодрийяр Ж. Система вещей / Пер. с франц.С.Зенкина. – М.: Рудомино, 1995.- 173С;

11.      Вайнштейн О.Б. Философские игры постмодернизма // Апокриф. М., 1992. №2. — С.12-31;

12.      Вейн П. Фуко: революция в историографии // Новое литературное обозрение. М., 2001. №49. С.10-20;

13.      Визгин В.П. М.Фуко – теоретик цивилизации // Вопросы философии. М., 1995. №4. — С.116-127;

14.      Галкин Д.В. Бодрийяр Ж. // Современная западная философия: Словарь / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П. - М.: Политиздат, 1991. — С.114-117;

15.      Гараджа А.В. Ж.Бодирийяр. // Современная западная философия: Словарь / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П.- М.: Политиздат, 1991. 414 С. —С.44-45;

16.      Горичева Т.М. Православие и постмодернизм. - Л.: изд-во Ленинградского университета. 1991. 63 С;

17.      Грицанов А.А. Батай Ж. // Новейший философский словарь: 2-е издание, переработ. и дополн. – М.: Интерпрессервис; книжный ДОМ. 2001. 1280 С. С.74-75;

18.      Грицанов А.А. Делез Ж. // Новейший философский словарь: 2-е издание, переработ. и дополн. – М.: Интерпрессервис; книжный ДОМ. 2001. 1280 С. — С.295-300;

19.      Грицанов А.А. Деррида Ж. // Новейший философский словарь: 2-е издание, переработ. и дополн. – М.: Интерпрессервис; книжный ДОМ. 2001. 1280 С. — С.304-307;

20.      Грицанов А.А. Лиотар Ж.-Ф. // Новейший философский словарь: 2- е издание, переработ. и дополн. – М.: Интерпрессервис; книжный ДОМ. 2001. 1280 С. С.558-560;

21.      Грицанов А.А. Можейко М.А. Фуко М. // Новейший философский словарь: 2-е издание, переработ. и дополн. – М.: Интерпрессервис; книжный ДОМ. 2001. 1280 С. — С.1118-1124;

22.      Делез Ж. Логика смысла / Пер. с франц. Свирского Я.И. – Москва: Раритет; Екатеринбург: Деловая книга, 1998. 472 С;

23.      Делез Ж. По каким критериям узнают структурализм? / Пер. Соколовой Л.Ю. // Метафизические исследования. Вып.5. Культура. – Спб.: Алетейя, 1998. С.275-288;

24.      Дичев И. Шесть размышлений о постмодернизме // Сознание в социокультурном измерении / АН СССР. Ин-т философии. Отв. ред. В.П.Филатов, В.А.Кругликов. – М., 1990.— С.34-41;

25.      Карасев Л.В. Сегодня и завтра. Постмодернизм и культура. Материалы "круглого стола" // Вопросы философии. М., 1993. №3 —С.12-16;

26.      Козловски П. Культура постмодерна. Общественно-культурные последствия технического развития / Пер. с нем. Л.В.Федоровой и др. - М.: Республика, 1997. 238 С;

27.      Козловски П. Трагедия модерна. Миф и эпос ХХ века у Эрнста Юнгера. // Вопросы философии. М., 1997. №12. — С.15-27;

28.      Лекторский В.А. Христианские ценности, либерализм, тоталитаризм, постмодернизм // Вопросы философии. М., 2001. №4 — С.3-9;

29.      Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна // Пер. с франц. Н.А.Шматко. М: Институт экспериментальной социологии, СПб.: Алетейя: CEU 1998. 159 С;

30.      Малахов В.С. Лиотар Ж.-Ф. // Современная западная философия: Словарь. / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П.- М., 1991. 414 С.— С.158;

31.      Малахов В.С. Постмодернизм. // Современная западная философия: Словарь. / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П.- М., 1991. 414 С.– С.239;

32.      Мочалов Л. Раннее Евангелие постмодернизма. // Нева. СПб.,1997, №4. —С.189-195;

33.      Пономарева Г.М. Философия ХХ века. – М., 1997. Учебное пособие. 284 С.;

34.      Постмодернизм и культура. Сборник статей / Отв.ред.Е.Н.Шапинская - М.: АН СССР, Институт философии. 1991. 137 С.;

35.      Рормозер Г. Ситуация христианства в эпоху "Постмодерна" глазами христианского публициста // Вопросы философии. М., 1991.№5. —С.75- 87;

36.      Рыклин М.К. Постмодернизм // Современная западная философия: Словарь / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П.- М.: Политиздат, 1991. 414 С. С.237.

37.      Соболев О.Н. Постмодернистская волна в философии Запада // История философии и культура. – Киев: АН УССР. Ин-т философии 1991. С.284;

38.      Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет / Сост., пер. с франц., коммент. и послесл. С.Табачниковой – М.:Магистериум, 1996. 446 С.;

39.      Фуко М. Жизнь: опыт и наука // Вопросы философии. М., 1993. 5. С.43-53.

40.      Фуко М. Забота о себе. История сексуальности / Пер с франц.Т.Н.Титовой и О.И.Хомы. - Киев: дух и литература, М.:Грунт, 1998. 282 С;

41.      Фуко М. История безумия в классическую эпоху /Пер. с франц. И.К.Стаф. - СПб: университетская книга: Рудомино,1997. 573 С.;

42.      Хайдеггер М. Европейский нигилизм // Проблема человека в западной философии. Сб. пер. с англ., нем., франц. /Сост. и послесл. П.С.Гуревича. – М: Прогресс, 1988.— С.261-313;

43.      Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Проблема человека в западной философии. Сб. пер. с англ., нем., франц. /Сост. и послесл. П.С.Гуревича. – М: Прогресс, 1988.— C.314-356.