Курсовая работа: Методи калькулювання витрат

Курсовая работа: Методи калькулювання витрат

План

Вступ

1.   Загальні принципи та задач обліку калькуляції

1.1 Облік витрат матеріалів

1.2 Облік витрат на оплату праці та утримань на соціальні заходи

1.3 Облік витрат з обслуговування виробництва й управління. Облік загальновиробничих витрат

1.4 Облік витрат допоміжного виробництва

1.5 Облік та оцінка незавершеного виробництва

1.6 Зведений облік витрат

2.   Позаказний метод калькулювання

3.   Попроцесний (попередільний) метод калькулювання

4.   Директ-костінг

5.   Метод калькулювання за нормативними витратами

6. Задача

Список використаної літератури

Вступ

Будь-яка організація, яка займається підприємницькою діяльністю, тим чи іншим чином планує які саме витрати необхідно понести для отримання бажаного результату своєї діяльності. Саме тому калькуляція є логічним продовженням планування.

Калькуляція допомагає суб’єктам підприємницької діяльності визначити фактичні витрати, понесені організацією на продукцію власного виробництва, роботи чи послуги; а також приймати оперативні управлінські рішення в поточному режимі роботи підприємства для оптимізації використання власних ресурсів.

Калькуляція переду встановленню ціни реалізації товарів, робіт та послуг.

Саме тому калькуляція є чи не найголовнішим економічним розрахунком головної бухгалтерії, яка допомагає встановити конкурентоспроможну ціну на продукцію, товар чи послугу.

Крім того, калькуляція допомагає поступовим та еволюційним шляхом знаходити оптимальн вирішення використання матеріальних та трудових ресурсів підприємства.

1. Загальн принципи та задачі обліку калькуляції

Перед тим як розпочати виробництво будь-якої продукції підприємство визначає, який дохід воно може отримати. Дохід підприємства залежить від ціни продукції та витрат на виробництво.

Ціна продукції на ринку є наслідком взаємодії попиту та пропозиції. Під впливом законів ринкового ціноутворення в умовах вільної конкуренції ціна продукції не може бути вищою чи нижчею за бажанням виробника чи покупця, вона вирівнюється автоматично. Інша справа – витрати, формуючі собівартість продукції. Вони можуть збільшуватись чи зменшуватись в залежності від об’єму використання трудових та матеріальних ресурсів, рівня обладнання, організації виробництва та інших факторів. Відповідно, підприємство має чимало важелів зниження витрат, які воно може привести в дію за умови ефективного управління.

Загальними напрямами зниження собівартості продукції є збільшення виробничості праці та економія використовуючих ресурсів на основі досягнень науково-технічного прогресу. Велике значення має також управління процесом формування собівартост продукції, перед усім суворий облік виробничих витрат та оперативний контроль за економним та раціональним використанням матеріалів, трудових та фінансових ресурсів, виключення можливого псування та крадіжки.

Основними задачами обліку витрат на виробництво є:

-         своєчасне та правильне відображення фактичних витрат виробництва в розрізі виробів та структурних підрозділів за відповідними статтями;

-         надання нформації для оперативного контроля за використанням виробничих ресурсів у порівнянні із існуючими нормами, нормативами та сметами;

-         визначення резервів зменшення собівартості продукції та попередження невиробничих витрат;

-         визначення результатів внутривиробничого госпрозрахунку за структурними підрозділами підприємства.

Для здійснення цих задач, на підприємстві, облік витрат повинен бути організован на підстав наступних засад:

-         відповідність показників обліку витрат з плановими показниками;

-         включення всіх витрат по виробництву продукції звітного періоду в її собівартость;

-         групування та відображення витрат за виробничими підрозділами, видами продукції, елементами та статтями витрат;

-         відповідність об´єктів обліку витрат з об´єктами калькуляції;

-         забеспечення розподільного відображення виробничих витрат в розрізі діючих норм;

-         розширення складу витрат, що відносяться на собівартість продукціїї прямим методом;

-         максимальне зближення методології та організації обліку витрат до міжнародних стандартів.

1.1 Облік витрат матеріалів

Матеріальн витрати в складі собівартості продукції займають найбільшу частку. Саме тому правильний облік та суворий контроль за їх використанням забезпечують достовірність інформації по собівартості продукції та її зниженню.

Відрізняючись від основних засобів матеріальні ресурси в процесі виробництва використовуються однократно й переносять свою вартість на виробляючу продукцію повністю. Саме тому після кожного процесу виробництва їх необхідно замінювати новими матеріалами того ж виду.

У виробничих організаціях необхідно забезпечити ефективний облік, зберігання та раціональне використання в процесі виробництва матеріальних ресурсів, що носить важливе значення при збільшенні ефективності фінансово-господарської діяльност організації.

Необхідними умовами ефективного контролю за зберіганням та раціональним використанням матеріальних ресурсів організації є:

-      належна організація матеріально-технічного забезпечення;

-      відповідний стан складського та ваговимірювального господарства;

-      наявність прогресивних норм витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції;

-      встановлення кола осіб, відповідальних за надходження, зберігання та відпуск матеріальних ресурсів, складання з ними письмових договорів про матеріальну відповідальність.

Матеріальн витрати виробничих організацій в складі собівартості продукції відображаються в розрізі наступних статей:

-      сировина й основні матеріали;

-      напівфабрикати власного виробництва;

-      поворотн відходи (виліковуються);

-      допоміжн матеріали;

-      паливо та енергія на технологічні цілі.

У виробничих організаціях використовується велика кількість різних матеріальних ресурсів. Деякі з них повністю використовуються у виробничому процесі (сировина, основн матеріали, напівфабрикати, комплектуючи вироби), інші лише змінюють свою форму (смазочні матеріали, лаки, фарби), треті – входять у виріб без яких-небудь зовнішніх змін (запасні частини). В залежності від функціональної ролі та значення в процесі виробництва матеріальні ресурси класифікую на наступн групи:

-      сировина та матеріали;

-      покупн напівфабрикати та комплектуючі вироби;

-      паливо;

-      тара й тарні матеріали;

-      будівельн матеріали;

-      матеріали, передані в переробку;

-      запасн частини;

-      матеріали сільськогосподарського значення;

-      нш матеріали.

Облік та контроль за станом й рухом матеріалів повинні вестись в розрізі не тільки груп, підгруп, але й кожного найменування, виду, розміру, сорту. Саме тому загальна класифікація матеріалів деталізується шляхом розробки номенклатур-цінників.

Номенклатура-цінник представляє собою систематизований перелік матеріалів, використовуючи організацією. За звичай в ньому вказуються номенклатурний номер матеріалу, найменування, сорт, розмір та інші ознаки, а також одиниця виміру й облікова ціна. Номенклатура-цінник використовується в якості довідника майже всіма відділами організації.

Аналітичний облік матеріалів організується в точній відповідності із структурою номенклатурного довідника, а закріплений номенклатурний номер обов’язково вказується в усіх документах, що використовуються при надходженні та відпуску відповідних матеріалів.

Велике значення в організації обліку матеріалів має їх оцінка, для відображення матеріалів в обліку й звітності оцінка здійснюється шляхом сумування фактичних виробничих витрат на їх придбання.

Фактична собівартість матеріалів складається з їх купівельної вартості та транспортно-заготовельних витрат, що включають в себе:

-         витрати на транспортування, зберігання й доставку матеріалів на склад організації;

-         витрати на інформаційні та консультаційні послуги;

-         митн збори;

-         кошти, сплачувані посередницьким організаціям;

-         витрати по сплаті відсотків по комерційному кредиту, запозиченим коштам;

-         нш аналогічні витрати.

До фактично собівартості матеріалів не включається сума податку на додану вартість, сплачена постачальникам, транспортним та іншим організаціям.

Слід відзначити, що організація поточного обліку матеріалів по фактичній собівартості вимага значних витрат праці й часу. При великій номенклатурі матеріалів їх фактичну собівартість можна розрахувати лише по закінченні місяця, коли бухгалтерія матиме всі необхідні дані (рахунки, платіжні документи) з надходження та оприбуткування матеріалів. Операції по руху матеріалів в організац здійснюються кожний день й повинні мати відображення в обліку своєчасно, тобто за фактом здійснення. Це викликає необхідність використання в поточному обліку матеріалів умовних – облікових цін. В якості таких цін можуть бути використан планова вартість придбання, середні купівельні ціни, нормативна вартість тощо.

При використанн в поточному обліку визначених облікових цін, щомісячно розраховуються суми й відсотки відхилень фактичної вартості матеріалів від вартості матеріалів за обліковими цінами. Облік відхилень (плюс чи мінус) до вартості матеріалів за обліковими цінами дає їх фактичну собівартість.

Таблиця 1.1 - Розподіл відхилень в собівартості матеріалів

Примітка: 1. Для визначення середнього відсотка відхилення (6%) підсумкову суму відхилень (3000,00) множиться на 100 та ділиться на підсумкову суму вартості матеріалів по обліковим цінам (50000,00). 2. Для визначення суми відхилення в собівартост матеріалів на кінець місяця (168,00) вартість матеріалів на кінець місяця по обліковим цінам (2812,00) множиться на середній відсоток відхилення (6%) та ділиться на 100. 3. Дані по залишкам матеріалів на кінець місяця по обліковим цінам беруться з регістрів бухгалтерського обліку та звітів матеріально-відповідальних осіб.

При незначній номенклатурі й наявності умов організації аналітичного обліку матеріалів партіонним способом виробничі підприємства в якості облікових цін можуть використовуватись ціни фактичної собівартості їх придбання. В цьому випадку ціна одиниці матеріалу визначається шляхом ділення загальної фактичної собівартост придбання матеріалів на їх кількість. За цими цінами здійснюється відпуск матеріалів у виробництво.

Виробнич підприємства фактичну собівартість описуваних у виробництво матеріалів можуть визначати одним з наступних методів:

-      за собівартістю одиниці продукції;

-      за середньою собівартістю;

-      за собівартістю перших за часом придбання – ФІФО;

-      за собівартістю останніх за часом придбання – ЛІФО.

При цьому необхідно мати на увазі, що протягом звітного періоду підприємство може використовувати лише один з вищеперелічених методів, який фіксується в обліковій політиці підприємства.

Всі операції, пов’язан з надходженням, переміщенням та відпуском матеріалів, оформлюються первинними документами: транспортними накладними, вимогами, рахунками-фактурами, лімітно-забірними картами тощо.

Відпуск матеріалів у виробництво оформлюється лімітно-заборною картою (виписується плановим відділом або відділом забезпечення), в якій вказується: вид операції, номер складу, шифр витрат, найменування та номенклатурний номер відпускаємих матеріалів, одиницю виміру, ліміт місячних витрат матеріалів, який визначається діючими нормами витрат.

Крім того, безпосередньо на складах зберігання матеріалів ведеться суворий облік об’єктів такий облік називають оперативним.

По закінченню місяця екземпляр лімітно-забірної карти передають до бухгалтерії для відображення витрат матеріалів на відповідних рахунках бухгалтерського обліку.

Синтетичний облік матеріалів ведеться на рахунку 20 – Запаси, до якого можуть відкрити наступн субрахунки:

201 – сировина та матеріали;

202 – покупн напівфабрикати та комплектуючі вироби;

203 – паливо;

204 – тара й тарні матеріали;

205 – будівельн матеріали;

206 – матеріали, передані в переробку;

207 – запасн частини;

208 – матеріали сільськогосподарського значення;

209 – інш матеріали.

За звичай на цих рахунках також відображають транспортно-заготовельні витрати (ТЗВ) за умови відкриття в рамках рахунка два аналітичних: матеріали по обліковим цінам та ТЗВ.

Як правило, витрати матеріалів списуються на рахунок 231 – „Основне виробництво”, проте на підприємствах досить часто є допоміжне виробництво, витрати якого калькулюються на рахунку 232. Крім того, якщо витрати матеріалів не можливо віднести прямим методом на виготовляючи об’єкт, то ці витрати списуються на 91, 92, 93 в залежності від напрямку витрат.

Будь-які витрати матеріалів на виробництво повинні сурово контролюватися, для чого в організаціях використовують норми витрат матеріалів. Норми визначаються технічними службами на підставі технології виробництва, креслень, специфікац на одиницю виробу або напівфабрикату в технологічних картах.

Для зниження матеріалоємност виробів велике значення носить організація контролю по раціональному використанню сировини та матеріалів у виробництві. Для цих цілей підприємство може використовувати наступні методи:

-      сигнального документування;

-      партійного розкрою;

-      нвентарний.

Метод сигнального документування базується на тому, що відпуск матеріалів зверх норми або заміна одних матеріалів іншими оформлюється спеціальними документами, які сигналізують про відхилення.

Метод партійного розкрою дозволяє контролювати витрачання на робочих місцях найбільш дефіцитних та багатовартістних матеріалів. Його суть заключається в тому, що по кожній партії матеріалу, відпущеного у виробництво, визначається результат – економія або перевитрати. При цьому методі фактичні витрати матеріалів визначаються як різниця між відпущеною та повернутої кількості, а витрати за нормами множенням кількості заготовок на норму. Відхилення від норм визначається порівнянням фактичних витрат з нормативними.

Метод партійного розкрою дозволяє визначати відхилення від норми витрат по кожній парт використовуючого матеріалу в розрізі кожного робочого місця, що дозволя оперативному попередженню недоліків або закріпленню досягнень у використанн матеріалів.

Інвентарний метод полягає в тому, що по закінченню робочої зміни, доби або іншого звітного періоду проводять інвентаризацію залишків невикористаних матеріалів за кожним робочим місцем (цеху, дільниці, бригаді). Відхилення визначаються не по партіям матеріалів, а по окремим виконавцям, бригадам, цехам в цілому за зміну, добу, тиждень, місяць. Фактичні витрати сировини й матеріалів на виробництво визначається шляхом сумування їх залишку на початок звітного періоду з надходженням та за виліком з отриманого результату залишку на кінець звітного періоду. Витрати за нормами розраховуються множенням кількості виготовлених виробів або напівфабрикатів на норму витрат сировини та матеріалів.

При цьому метод фактичні витрати сировини та матеріалів по кожній калькуляційній груп порівнюють з нормативними та визначають відхилення від встановлених норм, як потім розподіляються по відповідним об’єктам обліку витрат пропорційно нормативним витратам.

Розподіл сировини й матеріалів на собівартість окремих видів виробів прямим шляхом, на підстав первинних документів не завжди можливо. В комплексних виробництвах, де з одних й тих самих матеріалів виготовляються декілька видів або сортів продукції, відповідно різним об’єктам калькуляції, витрати сировини й матеріалів визначається другорядним шляхом на підставі нормативів та коефіцієнтів.

При нормативному способі фактично використані сировина й матеріали розподіляють по видам продукції пропорційно витратам по нормі.

При коефіцієнтному способі підставою розподілу сировини й матеріалів між видами продукц коефіцієнт утримання, що показує долю сировини й матеріалів по кожному виробу. Для цього використовують наступну формулу:

Pi = P * Ki ,

де Pi – фактичні витрати сировини й матеріалів на і-тий виріб;

Р – фактичн витрати сировини й матеріалів на всі види продукції;

Кі коефіцієнт утримання і-тої продукції.

Всі вищезазначен методи контроля допомагають визначити відхилення від норм по сировині й матеріалам, встановити причини відхилень, а також прийняти міри, направлені на х усунення.

1.2 Облік витрат на оплату праці та утримань на соціальні заходи

Труд та результати праці займають щільне місце у виробничій діяльності будь-яко організації, так як без колективу працівників окремих професій та кваліфікац організація не може досягти своєї цілі.

Заробітна плата це винагорода праці працівників у відповідності із якістю та кількістю виконаної роботи.

Для посилення ролі оплати праці в системі мотивації необхідно забезпечити її безпосередній зв’язок з результатами праці. Кожен працівник повинен бачити сталий зв’язок між отриманою заробітною платою та продуктивність праці, розміром заробітної плати та результатами, в цілому по організації.

Труд працівників оплачується погодинно, відрядно або по іншим системам оплати праці. Оплата може здійснюватись за індивідуальні та колективні результати праці.

На підприємств розрізняють два виду оплати праці: основна та додаткова.

Виробнич організації можуть використовувати дві основні форми оплати праці: погодинна та відрядна.

При погодинній формі оплата здійснюється за кількість відпрацьованого часу включаючи кваліфікацію працівника незалежно від виконаних робіт.

Погодинна форма оплати праці розділяється на дві системи: просту погодинну та погодинно-преміальну.

Відрядна форма оплати праці передбачає оплату виконаних робіт у відповідності із кількістю та якістю виготовленої продукції по відрядним розцінкам. Вона розділяється на наступні основні системи: пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, другорядно-відрядна та акордна.

Облік особового складу у виробничих організаціях ведеться у відділі кадрів, який забезпечу отримання інформації про кількість працівників в цілому по організації та за окремими структурними підрозділами.

Для забезпечення своєчасного та повного нарахування сум, що належать до сплати працівникам, необхідно організувати ефективний контроль за своєчасним початком та закінченням роботи, а також за використанням часу протягом робочого дня. Ц функції, як правило, виконують керівники виробничих підрозділів – мастерів, керівників цехів, відділів, дільниць, змін.

Найбільш розповсюдженими наступні способи контролю:

-         картковий за допомогою контрольних годинників;

-         жетонний з використанням табельних жетонів або марок;

-         пропускний посередньо здачі працівниками та службовцями й зворотного повернення їм перепусток;

-         рапортно-відомчий з використанням рапортів або табельних відомостей від керівника;

-         за допомогою контрольно-пропускних пристроїв.

З суми нараховано оплати праці здійснюються різного роду утримання в суворій відповідності із діючим законодавством. Всі утримання прийнято класифікувати на дві групи: обов’язков утримання та утримання за ініціативою організації.

До утримань за ніціативою організації відносять суми, утримані з працівників за допущений брак; раніше виданий аванс й виплати в погашення заборгованості за підзвітними сумами; за робочий одяг та інструмент; за наглядом за дитиною в відомчих дошкільних організаціях; за товари, придбані в кредит; членські, профспілков внески та ін.

При обліку витрат з оплати праці використовують кредит рахунка 66 – Розрахунки з оплати праці, який має наступні субрахунки:

-      661 розрахунки по заробітній платі;

-      662 розрахунки з депонентами;

-      663 розрахунки за іншими виплатами.

Проте відносяться ці витрати не завжди до однієї статті витрат, а саме вони можуть відноситися до: основного виробництва, допоміжного виробництва, заробітна плата адмінперсоналу – саме тому, віднесення тієї чи іншої заробітної плати може бути відображено в обліку наступними проводками:

-         нарахована з/п працівникам основного виробництва – Дт 231 Кт 661;

-         нарахована з/п працівникам допоміжного виробництва – Дт 232 Кт 661;

-         нарахована з/п працівникам відділу збуту – Дт 93 Кт 661;

-         нарахована з/п працівникам адміністрації – Дт 92 Кт 661;

-         нарахована з/п працівникам, що працюють у виробничому приміщенні, але не основним виробництвом – Дт 91 Кт 661.

Вся сума нарахованої заробітної плати, віднесеної до загальновиробничих витрат надалі перерозподіляється й відноситься до собівартості виробленої продукції.

1.3 Облік витрат з обслуговування виробництва й управління. Облік загальновиробничих витрат

До загальновиробничих витрат, як частини витрат організації за звичайними видами діяльності відносяться витрати, пов’язані з обслуговуванням основного та допоміжного виробництва. Бухгалтерський облік загальновиробничих витрат ведеться на рахунку 91 – „Загальновиробничі витрати”.

Загальновиробнич витрати підрозділяються на витрати по утриманню й експлуатації машин та обладнання та цехові витрати.

Виробнич організації із цеховою структурою управління обліковують витрати по утриманню й експлуатації машин та обладнання та інші цехові витрати в розрізі кожного цеху основного та допоміжного виробництв за статтями витрат.

Витрати по утриманню й експлуатації машин та обладнання підрозділяються на поточні та одноразові витрати. Поточні відображаються на рахунку 91 – „Загальновиробнич витрати” в складі наступних витрат:

-         амортизація виробничого й підйомно-транспортного обладнання, цехового транспорту, що використовуються у виробництві;

-         витрати по експлуатації обладнання (вартість допоміжних матеріалів, необхідних для нагляду за обкладанням та утриманням його в працездатному стані; витрати на оплату праці допоміжних працівників та утримання з неї на соціальне страхування та забезпечення; вартість використаних в процесі виробництва палива, електроенергії, води, пару, та інших видів енергії; вартість послуг допоміжних виробництв, пов’язаних із утриманням та експлуатацією обладнання, інш аналогічні витрати);

-         витрати на ремонт обладнання, транспортних засобів та інструменту (вартість запасних частин та інших матеріалів, використовуваних при ремонті виробничого обладнання, транспортних засобів та цінних інструментів; витрати на оплату праці ремонтників та відрахувань з неї; вартість послуг ремонтних цехів та нших допоміжних виробництв по ремонту обладнання, транспортних засобів та цінних інструментів) або відрахування до резерву на ремонт основних засобів;

-         витрати на внутрішнє переміщення вантажів;

-         амортизація нематеріальних активів;

-         витрати з страхування основних засобів та нематеріальних активів;

-         витрати з оплати праці працівників, що обслуговують вищезазначені виробництва;

-         нш витрати, а саме витрати на підготовку та розробку виробництва, що обліковуються завчасно у складі витрат майбутніх періодів.

Виробнич організації з безцеховою структурою управління обліковують витрати з утримання та експлуатації машин та обладнання в цілому по організації.

Цехові витрати обліковуються на рахунку 91 – „Загальновиробничі витрати” в складі наступних витрат:

-                  витрати з оплати праці апарату управління цехів з утриманнями на соціальне страхування та забезпечення, інші витрати по управлінню;

-                  амортизація споруджень загальноцехового призначення й нематеріальних активів, що використовуються при виробництві продукції;

-                  витрати на ремонт основних засобів;

-                  витрати з раціоналізації та винаходами;

-                  витрати з охорони праці, які формуються з кредиту рахунків обліку розрахунків;

-                  нш витрати.

Цехові витрати допоміжних виробництв можуть обліковуватись безпосередньо на рахунку 232 Допоміжне виробництво”. При цьому підприємства із безцеховою структурою управління обліковують витрати на рахунку 91 – „Загальновиробничі витрати” в складі загальноорганізаційних (управлінських) витрат.

Витрати по утриманню та експлуатації машин та обладнання розподіляються в порядку, встановленим обліковою політикою підприємства. Як правило, вказані витрати відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг), що виготовляє даний цех (підрозділ).

Розподіл вказаних витрат за видами продукції здійснюються на підставі планового об’єму цих витрат на час роботи обладнання, яке зайняте виготовленням продукції, та кількост годин його роботи для виробництва одиниці виробу відповідно встановлено технології.

Фактичні витрати на утримання й експлуатацію обладнання, обліковувані в цілому по цеху, розподіляються між готовою продукцією та незавершеним виробництвом пропорційно х вартості, що розрахована на підставі нормативних ставок.

Організації з незначним об’ємом незавершеного виробництва вказані витрати розподіляють за нормами на незавершеного виробництва, а залишок частки списують на собівартість реалізованої продукції.

Підприємства, що виготовляють однорідну продукцію, дані витрати розподіляють за видами продукц пропорційно витратам на оплату праці.

Цехові витрати розподіляються в порядку, встановленому обліковою політикою підприємства. Найчастіше вони розподіляються за видами продукції пропорційно витратам на оплату праці, включаючи витрати з утримання машин та обладнання. При цьому цехові витрати, що відносяться до робіт та послуг, здійснюваних для інших цехів, визначаються загальним об’ємом цих витрат, які списуються на витрати цехів – споживачів робіт та послуг. При виконанні цехом робіт та послуг для власних потреб витрати в складі витрат з оплати праці, а також на основн матеріали включаються в собівартість виробів, робіт та послуг відповідного підрозділу цеху. Витрати з утримання й експлуатації машин та обладнання з рахунку 91 – „Загальновиробничі витрати” списуються в дебет рахунків:

-                  231 Основне виробництво”;

-                  232 Допоміжне виробництво”;

-                  24 Брак у виробництві”.

Загальногосподарськ витрати представляють собою витрати організації з управління, які є складовою частиною витрат орг