Курсовая работа: Історія села Соболівка на Поділлі

Курсовая работа: Історія села Соболівка на Поділлі

Зміст

Вступ

1. Історія села від заснування до 1917 року

2. Радянський період

3. Видатні постаті села Соболівка

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

...Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! Здається, що зроду недоля, Що горе тебе не знавало! Онде балочка весела, В ній хороші, красні села, Там хати садками вкриті, Срібним маревом повиті, Коло сел стоять тополі, Розмовляють з вітром в полі...

Леся Українка

Поділля - мій край...

Маленька частинка моєї України, моєї Батьківщини. Наймальовничіше та найпрекрасніше місце на всьому світі. Вінницька область, Теплицький район, село Соболівка - це моя маленька батьківщина, моє найрідніше містечко на землі...

На території України знаходиться 11 населених пунктів з назвою Соболівка: Харківська обл., Куп'янський р-н.; Черкаська обл., Шполянський р-н.; Київська обл., Броварський р-н. та Макарівський р-н.; Житомирська обл., Романівський р-н., Брусилівський та Коростенський р-ни; Одеська обл., Косовський р-н.; Хмельницька обл., Волочиський р-н.; Вінницька обл., Липовецький р-н. та Теплицький р-н., в якому знаходиться село Соболівка, історію якого ми досліджуємо. А також, є ще й залізнична станція з такою ж назвою в Слов'янському р-ні, Донецької області.

Обравши саме цю тему для курсової роботи, я виділив в ній певні періоди, а саме:

1. Історія села від найдавніших часів до 1917 року.

2. Історія села від 1917року до сьогодення.

3. Відом постаті села Соболівки.

Автор вирішив спробувати дослідити історію села використавши матеріали та роботи багатьох науковців, літературних діячів та сучасних видань.

На даний час у нас є змога користуватися багатьма видами інформації в різних місцях. Цим можна гордитися, бо завітавши до Інтернету не лише ми, а й весь світ прочитає певні пункти історії села. На сайті[1] розміщений нарис з історії рідного краю «Соболівка» краєзнавця Івана Карповича Фурдика та переклад оповідання Шолом Алейхема «Чудо в Соболевке», яке ми більше знаємо під назвою «На свято Гайшанерабо», в якому описана наша залізниця[2].

Ініціатор проекту - Олександр Володимирович Губенко, соболівчанин, нині проживає у Києві, працює в галузі культури.

Актуальність теми визначається тим, що на даному етапі розвитку села Соболівки, його історія не повністю досліджена та розкрита. Багато документів знаходиться не тільки в архівах Вінницької області та України а й сусідніх країнах, як нами ще не опрацьовані.

Мета курсової роботи дослідити історію села від заснування і до кінця радянського періоду та висвітлити дані про видатні постаті села Соболівка.

Завдання: поетапно дослідити політичне, економічне та соціальне стпновище села в даний період.

Питання пов’язані з темою роботи найкраще висвітлені у статтях Анатолія Бортняка[3], працях відомого краєзнавця Івана Карповича Фурдика[4], також багато уваги приділив даному питанню професор Олекса Піддубняк[5].

Однак в книзі з історичною картою відомого історика Нікандра Васильовича[6], що вийшла в Києві в 1884 році, про існування населенного пункту Соболівки ще не згадується. А от в книзі Олександра Яблоновського[7], що вийшла у Варшаві в 1897 році польською мовою, на сторінці 236 наряду з ншими населеними пунктами Соболівка була з позначкою: 1629 рік,тобто рік заснування і входила до Брацлавськог7о повіту, відносилась до другого класу, тобто було від 250 до 500 будинків, Соболівка була власністю волинських магнатів Збаразьких. Соболівка вже в 1629 році згадується як укріплене містечко. Поселення Соболівка позначене на карті України Боплана[8] ще в середині ХVII-го століття.

Теоритична практична цінність даної курсової роботи полягає в тому, що зібраний матеріал може бути використаний у подальшому дослідженні села Соболівка, а також дослідження історії прилеглих до нього сіл та міст.

Структура роботи – курсова робота складаєтья із вступу, 3-х розділів, висновків та додатків.

В першому розділі розповідається про заснування і розвиток села до 1917 року, в другому – детальніше розповідається радянський період та доля жителів села. Третій розділ присвячений видатним постаттям Соболівки та їх роль в культур України.

1. Історія села від найдавніших часів до 1917 року

Перш люди на українських землях з'явилися ще за часів палеоліту. Займалися вони в основному мисливством і збиранням рослинної їжі.[9]

Палеоліт продовжувався з часів виникнення людини. Підтвердженням цього є те,що і до цього часу на околицях Соболівки жителі села знаходять кремінні знаряддя кам'яного віку, що свідчить про заселеність, цієї місцевості ще з найдревнішіх часів. Знайдені знаряддя праці зберігаються в музеї історії села Соболівки.

З друкованих джерел відома легенда: поселення Соболівка виникло на місці колись існуючого тут великого міста Соболів, заснованого бузьким козаками для захисту краю від набігів татар. Своєрідна фортеця була обнесена двома великими земляними валами. Татари зруйнували фортецю, а населення знищили. Згодом тут виникло нове поселення з назвою Соболівка, яке ввійшло до складу володінь польських графів Потоцьких.[10]

В багатотомному науковому виданні «Акти относящиеся к истории Южной и Западной России, собранньїе й изданные Археологической комиссией», що вийшло в Петербурзі в 1878 році надруковано про те, щосело Соболівка в 1654 році входило до складу Уманського полку.

В кінці вересня 1653 року Богдан Хмельницький прибув на Поділля. Із Соболівки він послав на допомогу сину до Сучави близько двадцяти тисяч козаків і татар, але вони запізнилися. Бо ще на початку вересня Тиміш помер від ран.

Десь 9-го жовтня в Степанівці (село,яке знаходиться поблизу села Соболівка) гетьман довідався про цю трагічну новину.Мужньо переніс її, розпорядився відвезти тіло сина до Чигирина і не ховати, чекаючи на його повернення з походу. Військо розмістив біля Деребчина. Татарський хан зупинився поруч. Гетьман війська запоріжського Петро Дорошенко в жовтні 1672 рокут із табору під Соболівкою писав донесення. До цих пір старожили села вказують на криницю, що знаходиться на середньому горбі села, з якої Богдан Хмельницький та Петро Дорошенко пили воду. Напуває та криниченька до цих пір усіх подорожніх, що трапляються. Яка ж добряча вода там: холодна, чисті джерела так і б'ють своїм життєдайним ключем, даруючи людям свою енергію і любов до життя, зберігаючи пам'ять нашого родоводу. В 1672 році, 20 числа київський князь воєвода Григорій Козловський так доповідав про стан польського війська та козаків Дорошенка: «...Дороршенко де с казаки и с Татари и Турки и зСоболевки ходил на поляков под Ладыжин, под Могилев, под Бряслав де в бою не дали и в тех городах заперлись в бою не дали. Дорошенко татарам отдал два городка - Соболевку, а другого как прозвище, того не упомнит.Из тех городов татары подобрав людей, повели в Крым и иные многие места разорили...»

Московським послам оповідав чигиринський козак Харка Сивий, що гетьман Богдан Хмельницький стоїть на річці Буг в містечку Соболів(тепер Соболівка) і коло нього змилю стоїть хан з Ордою, з ним орди тисяч сорок.Тисяч двадцять пішло з козаками на Волощину.[11]

В цій же книзі наводиться розповідь очевидців, яким 20 червня 1654 року довелося переїздити через наші землі, де побували поляки з волохами. їх вразили сліди спустошення і чути оповідання про польські екзекуції:

«...людей побили, а містечко спалили. Там же знаходиться і таке свідчення про те, що козаки покинули Брацлав, перейшли річку Буг, стали в Куні та Соболівці: Потоцький стоїть за Бугом, чекає Орду, щоб з нею наступати на Умань...».

Історичн події, пов'язані з визвольною війною проти польської шляхти у ХVІІ ст. в нашій місцевості, приводять нас до могил, що і до цього часу добр збереглися знаходяться з правого боку від шляху, що веде із Соболівки до Ладижина.

В одній з фортець стоїть церква в ім'я Ісуса Христа, в другій - дві величн церкви в ім'я Святого Миколая та Святого Михайла. Поблизу розлилися два великих озера. Заради нас влаштвали великий хресний хід з корогвами... Отак по всій землі козаків -усі містечка лежать на невеликій одне від одного віддалі. О, яка це благословенна країна! Кожне місто неодмінно має три дерев'яні стіни, як добре утримуються, зовнішньо зв'язані з окремих частин, аби кіннота не могла вдертися; дві інші з ровами між ними, споруджено в середмісті. Над самим містом панує фортеця з гарматами, отож, коли ворог прорветься крізь усі три стіни, захисники міста можуть одійти до фортеці й оборонятися в ній...»[12]

В ХV столітті теплицькі землі належали багатому роду Кишков. В ХVI ст. - куплені Жабокрицькими від яких вони перейшли спочатку до Самуїла Калиновського, Коронного Обозного володаря всієї Уманщини, а потім до графа Станіслав Потоцького, взявшого за дочкою Калиновського теплицькі землі.

Пізніше графиня Олександра Потоцька отримала у спадок від батька Теплик з селами, серед яких була і Соболівка.

Відомий гетьман України Іван Мазепа, проїзжаючи з Полтави до Туреччини(ця подія відбулася в 1709 році), через нашу місцевість, зупинився із своєю свитою на відпочиник під Соболівкою на березі тепер висохлої лівої притоки річки Погрібної. Це місце і до цього часу називають « Мазепова долина» або «Мазепів ярок».[13]

Один з козаків гетьманської свити Яким Денисюк втік і залишився жити в Соболівці. Від нього й пішов рід Денисюків в нашому селі та в сусідньому Брідку.

Соболівка розташована на берегах річок Свинарки і Сурки або інакше - Деркачки й Погрібної.

У ХVIII столітті село розділялось на частини з назвами: Стара Соболівка, Гликівка, Наріжнівка, Ковтунівка, Ковернегівка, Венгерівка, Чорна Гребля. Річки мали сво притоки:Головкову, Чернишову, Прогарну. Важким було життя обездолених селян-кріпаків, які відбували панщину панам Потоцьким.Єдиним культурним закладом в Соболівц була церква. На будівництво церкви не скупився на кошти її володар граф Северин Потоцький. ЇЇ будівництво було закінчено в 1790 році. Лише на початку ХVIII століття Соболівка знову відродилася. Основну частину її населення становили селяни. Мешкали в Соболівці також ремісники та дрібні торговці. До 1810 року в Соболівц діяв селітровий завод Заснований полковником Майдановим. Важко жилося соболівським селянам що гнули спину на панщині, платили поміщикові натуральний оброк та відбували різні повинності.[14]

З матеріалів інвентарізації маєтку О. Потоцької, поведеної 1850 року, поста сумна картина землекористування в Соболівці. Поміщиця мала 6282 десятини землі, а всі кріпаки її користувалися 547 десятинами. Всього було 1503 кріпаки та 1460 кріпачок. З 317 кріпацьких господарств тільки 261 господарство мало по 1 коню. Лише 23 двори мали плуги. В селі налічувалося 42 двори городників та бобилів, які також відробляли панщину. Невдоволення селян кріпосництвом інод проявлялося у відкритих виступах. Улітку 1848 року соболівські селяни відмовилися виконувати так звані «безкінні дні». Зачинщиків цього бунту спраник наказав відшмагати різками, а місцевий піп почав залякувати селян карою за непокору, за що одержав від поміщиці нагороду.

З часом Соболівка розрослася. Указом сенату від 12 лютого Соболівку було визнано як волосне містечко. В ньому була синагога, волосна управа, пошта 16 магазинів, врейський молитовний будинок, аптека, 3 млини, 30 ремісників,через кожних два тижні дозволялись ярмарки, католицька парафь і суд в Ладижині. Населення - 5958 чоловік різних віросподівань. Нинішній Різдвяно-Богородичний цегляний храм, побудований у 1790 році мав спочатку вид костьола з 5- куполами, була дзвіниця. У 1852 році цей храм був перебудований в однокупольний і розширений двома боковими прибудовами з півночі на південь, які мали вигляд хреста. У 1860 році в селі відкрили церковно-приходську школу.[15]

У 1861 році селяни були звільнені від кріпатства, але майже без землі. Кращі угіддя залишались у графині Потоцької. За реформою вони мали викупити у графині 356 десятин присадибної та 3396 десятин 650 квадратів сажнів польово землі. Десятина присадибної землі оцінювалася в 66 крб, а польвої - 44крб. Пересічно на один двір (а їх на час реформи було 440) припадало 8 десятин 500кв. землі.

Після остаточного затвердження уставної грамоти була визначена сума щорічних викупних платежів - 8461 крб.68 коп. Поміщиця накинула селянам ще 227 десятин непридатної землі. Частину своєї землі графиня здавала в оренду сусідові, з яким селяни сперечалися за межу. Всього соболівці повинні були внести за землю 99 966крб. 83 коп.

Через деякий час поміщиця звернулася до генерал-губернатора з клопотанням про одержання не тільки процентів, а й усього викупного капіталу, який їй потрібен «для покращення місцевих економічних умов і життя робітничого класу». Річ у тім, що,прагнучи пристосуватися до нових економічних умов, поміщиця вирішила побудувати в Соболівці цукроварню, залучивши для цього компаньйонів. В травн 1868 року затверджено статут «Товаривства Соболівського цукрового заводу». Фактично це було не товариство, а фірма графині Потоцької. Сама заправляла в ньому через свого посередника і внесла найбільший пай, а також виділила із свого земельного фонду місце для цукроварні 1400 десятин землі для посіву цукрових буряків.

Вона ж взяла на себе поставку дров для заводу із своїх лісів.

У1869 році було затверджено бюджет на будівництво Соболівського цукрового заводу. Про це свідчить протокол «Общего собрания владельцев паев Высочайше утвержденного товарищества Соболевского свеклосахарного и рафинадного завода 8 февраля 1869 года....»

10 лютого 1870 року правління Соболівського цукрового заводу винесло на загальн збори пайовиків питання про затвердження витрат на будівництво заводу, яке фактично на той час бул закінчено, а також на оплату селянам 1945 крб. 20коп. за переселення їх територій, на якій збудований завод, та інші витрати, пов'язані з будівництвом.

В 1870 році завод почав перший виробничий сезон, який дав графині Потоцькій 45 тис.крб, а через 10 років прибуток становив 1655 тис. карбованців. Становище працюючих на Соболівському цукровому заводі було важким. За 12 годин виснажливої праці кваліфікований робітник одержував всього 15-20 крб. на місяць.

З 1884 року в Соболівці діяв завод землеробського знаряддя, що належав сербському капіталістові, було чотири заїжджі двори.

У 1898 році на вимогу і з участю керівництва цукрозаводу проклали вузькоколійну залізницю. Вона простягнулася від Бердичева до Гайворона, віл Гайворона до Рудниці, а далі до станції Підгородня.

Прибутки акціонерного товариства зростали, а містечко залишалося брудним невпорядкованим, розкинутим на семи горбах. Вулиці восени та весною потопали в непролазній багнюці, хоч Соболівка стала центром волості.[16]

Соболівчани зазнавали постійних утисків і знущань від поліції та місцевих властей. Про це красномовно свідчить скарга селянина П. Заворотного на сільського стражника, подана у 1896 році подільському губернатору.

Щоб не допустити вільнодумства робітників та селян за ними стежили 9 урядників, 2 мирових посередники. Правосуддя чинили 4 судово-мирових округи і 2 слідчі,а також містечковий староста.

І все-таки проникло вільнодумство у Соболівку. В народі назрівав протест. 14 грудня 1905 року соболівські робітники застрайкували. Вони висунули вимоги про підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня до 8 годин. На придушення цього виступу прибула рота солдатів з Гайсина, яка перебувала у Соболівці й у перші місяці 1906 року. Селяни також виступали проти поміщиків, відмовлялися працювати на їх ланах за низьку плату. Заворушення селян тривали й після революції 1905-1907 рр. зокрема в період нового революційного піднесення. Мешканці Соболівки, Антонівки й Брідка, що сезонно працювали на цукровому заводі, в 1911 році поставили перед адміністрацією вимоги підвищити заробітну плату і поліпшити умови праці.[17]

Єдність дій і наполегливість страйкуючих примусили адміністрацію задовольнити їхн вимоги.

Отже, вище охарактеризована історія села від заснування до 1917 року. З друкованих джерел відомо, що поселення Соболівка виникло на місці колись існуючого тут великого міста Соболів, заснованого бузьким козаками для захисту краю від набігів татар.

В ХV столітті теплицькі землі належали багатому роду Кишков. В ХVI ст. - куплен Жабокрицькими від яких вони перейшли спочатку до Самуїла Калиновського, Коронного Обозного і володаря всієї Уманщини, а потім до графа Станіслав Потоцького, взявшого за дочкою Калиновського теплицькі землі.

Пізніше графиня Олександра Потоцька отримала у спадок від батька Теплик з селами, серед яких була і Соболівка.

У ХVIII столітті село розділялось на частини з назвами: Стара Соболівка, Гликівка, Наріжнівка, Ковтунівка, Ковернегівка, Венгерівка, Чорна Гребля.

З часом Соболівка розрослася. Указом сенату від 12 лютого Соболівку було визнано як волосне містечко.

Позитивними фактами в житті соболівчан було те, що у 1861 році селяни були звільнені від кріпатства; у 1869 році було розпочато будівництво Соболівського цукрового заводу; у 1970 році завод почав перший виробничий сезон; з 1884 року в Соболівці діяв завод землеробського знаряддя, а у 1898 році побудували вузькоколійну залізницю з участю керівництва заводу.[18]

Революція 1905-1907 років також вплинула на життя села: мешканці Соболівки, Антонівки й Брідка, що сезонно працювали на цукровому заводі, в 1911 році поставили перед адміністрацією вимоги підвищити заробітну плату і поліпшити умови праці.

Отже, цей період мав як позитивні, так і негативні моменти.

2. Історія села від 1917 року до сьогодення

В листопаді 1917 року до Соболівки дійшла звістка про перемогу революції в Петрограді. Через деякий час сюди прибув петроградський робітник, уроженець села А.Я. Чуба, який привіз із собою революційну літературу. Майже одночасне з ним повернувся К.Н. Майко. Вдвох вони розпочали вмістечку агітацію за Радянську владу, очолили місцевих активістів, колишніх фронтовиків, організували збройний загін для боротьби з контрреволюційними елементами. В Соболівці був створений революційний комітет. Очолив його Карпо Наумович Майко. Директор цукрозаводу Ольшанський таємно доставав на завод зброю (24 гвинтівки, 12 наганів), але активістам вдалося захопити її. Ольшанський залишив село.

Жител Соболівки саботували всі заходи німецьких окупантів, що вступили сюди навесн 1918 року за згодою з Центральною радою. Поміщицьке майно і землю не повернули. Всіляко перешкоджали вивезенню до Німеччини хліба, худоби майна.[19]

Хоч австро-німецька окупація зазнала краху, в селі встановилася влада Директорії. Петлюрівц в кінці травня 1919 року навіть оголосили мобілізацію. В кінці серпня 1919 року до неї вдерлися денікінці. Вони вчинили розправу над радянськими активістами. Схопили і після катування повісили одного з борців за новий лад К. Нестерука. На допомогу односельцям з Тульчина прийшов загін, очолюваний членом Соболівського ревкому Д.Я. Бабуром, і денікінці змушені були тікати. Однак загонові Бабура довелося вести запеклу боротьбу з бандою Волинця. Намагаючись вибити сміливців із станції Дукля, бандити направили туди бронепоїзд. Проте соболівці розібрали колію, і він зійшов з рейок. Не допоміг бандитам бронепоїзд, висланий з Гайсина. Йому перетнула шлях озброєна група, якою командував І. Корнійчук. Однак бандитам вдалося заманити в пастку обох командирів і по - звірячому знищити їх. Загін продовжував діяти до приходу частин Червоної армії в кінці січня 1920 року.

19 червня відновлює свою владу в Соболівці військревком на чолі з К. Майком. На той час Соболівка залишається центром волості. Жити було дуже важко. Не вистачало найнеобхіднішого - палива, гасу, сірників, одягу, господарство було занедбаним, цукровий завод – зруйнованим. До того ж у наколишніх лісах бродили зграї бандитів. Восени 1920 року поблизу Соболівки вони по-звірячому вбили командира 14-ї окремої роти зв'язку штабу 14-ї армії Куренкова та ще трьох командирів.

Після демобілізації в Соболівці залишилася на постійне проживання група бійців латинської дивізії. В 1922 році при цукровому заводі створено партійний осередок.

7 березня 1923 року Соболівську волость реорганізовано в район. До 1924 рок) в Соболівці вже діяли чотири трудові школи (одна з них була семирічною), клуб, хата-читальня, самодіяльний театр при цукровому заводі.

9 лютого 1924 року на цукровому заводі відбулися збори. Робітники відгукнулися на заклик партії допомогти селянам будувати нове життя. Завершувався відбудовчий період. У 1925 році виробничий сезон тривав 105 днів. Було перероблено 547961 центнер сировини. Робітники та технічний персонал підприємства довели, що вони спроможні працювати і без іноземних спеціалістів.

У жовтні 1926 року була організована перша сільськогосподарська виставка. На ній представлялось 50 експонатів сільськогосподарського реманенту. Навіть трактор « Фордзон». Селяни привели коней, корів, волів із своїх господарств. Демонстрував свої досягнення і радгосп цукрового заводу. Дехто навіть не вірив, що то місцев експонати. За три дні виставку відвідали тисячі соболівчан мешканців навколишніх сіл. Особливе враження на присутніх справило вручення премій - борін, залізних плугів, пропашників.[20]

Несподівано виставка вийшла цікавою. Користь від неї можна буде урахувати хіба на рік. Три тисячі відвідувачів чогось таки на ній навчилися. Агрономи відвідували села, виступали на сходах, засіданнях сільрад, кооперативах. Велику агітаційну роботу за виставку серед селянства провела також Соболівська райтрудшкола через своїх учнів. І хоч запізнилися з виставкою на кілька тижнів, але наслідки підготовчо роботи не погані. 14-жовтня день ярмарку. Море людей з ярмаркової площ тягнеться до сельбуду подивитися на виставку. Все подвір'я заставлене сільськогосподарськими машинами, кіньми, рогатою худобою, живими природніми зразками лісного господарства. По легкому підрахунку, тут є понад 50 експонатів реманенту, 20-25 штук коней, 30-40 волів, бугаїв та корів. Починаючи від дерев'ного плуга-включно до молотарки й трактора «Фордзона». Інвентар переважно сельгоспів, цукроварні та місцевих ТВД і сільськогосподарської кооперації. Кон скот переважно селянські. Увагу звертає винахід селян с.Завдівки- бурякокопалка та винаходи агромеханіка Соболівської цукроварні гром. Балицького-ручний удосконалений полільник та удосконалений двохлемешовий легкий плужок. Із худоби-це бугай німецької породи гр. с. Соболівка Васильця та корова гр. с. Соболівки- Калайди.Дуже доброї гарної породи були коні, приведені гр. с. Петрашівки Снігуром, та чистої породи лошачки гр.с. Соболівки-Тарахітлієм. На плацу тут же разом місцеве лісництво збудувало зразковий лісовий питомник.[21]

Всередин сельбуду, у великій театральній залі, розташувалася решта експонатів по відділах: зернові культури, огородництво, садівництво, відділ інтенсивних культур, бжільництва, буряківіництва та цукроварства, охоти (мисливства), хлібних шкідників,лісного господарства та кустарництва. Чого тільки тут немає? Продукція селоянських полів, городів, садків- від самої звичайної дрібниці до високосортних культур. Різні сорти бараболі, кукурудзи, цибулі, огірків, кабаків, моркви, груш, яблук. Дуже цінні екземпляри пшениці, вівса, суданки, сої із селянських господарств.

Особливу увагу притягує буряк та капуста, вирощені і доставлені на виставку п'ятнадцятилітнім учнем місцевої райтрудшколи Войтком В. та пшениця «Гонконкур» селянина с. Глубочка Терепи Пуда (210 пуд. на десятину). Особливо яскраво кидаються у вічі багаті і різноманітні експонати хлібних культур радгоспів Соболівської цукроварні та діяграми про техніку переробки буряка на цукор.[22]

В кустарному відділі найбільшу увагу притягують «маленька діжа» та двоповерховий дімок, роботи кустаря Батмана. На стінах - сотні картин, діаграм із галуз сільськогосподарського району, округи, УРСР, СРСР. Селяни ходять і ахають від здивування. Чути балачки: «Мабуть це все з Харкова понавозили». Мацають руками, читають написи, розпитують, балакають із самими хазяями експонатів і дух невір'я щезає. З півдня весь ярмарок рушив на виставку. Ще дужче схвилювала селян роздача премій за експонати, що видавалися тут же на виставці в урочистій обстановці. З початку, в перший день, було роздано премії за коні та рогату худобу, всього десять премій; потім за машини та решту експонатів 20 премій на останку премії по конкурсу молочності – 7 премій. Це була найкраща агітація пропаганда за виставку на майбутнє. Найкращі премії, як борони, двухлемешний плуг, пропашники, полільники видано селянам сіл Глубочка, Петрашівки та Побірки за гарні коні, худобу, сортові культури та взагалі культурне господарювання. Зокрема слід відмітити с. Глубочок. Недарма голова правління Глубочанського кооперативу, добрий хазяїн та громадський діяч тов. Медведів, нагороджений виставкомом званням революціонера землі. Всього виставкомом роздано грошових премій пшеницею й знаряддям на 300 крб. Та 28 похвальних листів. Виставка тривала три дні. Відвідало виставку понад 3000 осіб, з них селян 2000....» Перші успіхи сільськогосподарських колективів сусідніх сіл показали перевагу колективної праці. У 1928 році організовується товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ) під назвою «Нове життя». Згодом ще три - імені Леніна, «Серп і молот», «Золотий колос». А весною 1929 року створили першу комуну. Містилась вона в приміщенні, потім була середня школа №1. В комуні об'єдналися 25 найбідніших селянських господарств під керівництвом Сидора Петровича Гулька.

У Соболівці, на той час, мешкало 1200 євреїв. Вони також створили свій колгосп «Червона зірка»(між собою його називали Наумен). Землі цього господарства були під Антонівкою. Вирощували переважно городину.

Нелегко давались перші кроки колективного господарюваня. Сіяли і збирали врожай вручну.Однак соболівські артілі на той час добивалися високої врожайност зернових - по 13 центнерів з гектара. Зміцнювалися бідняцькі й середняцьк господарства. Порівняно з дореволюційним часом на 19 відсотків зросло поголів’я коней, 17 - волів, вдвоє - свиней. Розширилися посівні площі.

На 1929 рік у селі було вісім ТСО-зів зокрема, «Добробут», «Зоря», «Цвіт», «Радянський селянин». Їм було надано понад 2100 карбованців державного кредиту. На ці гроші члени «Добробуту», «Зорі», наприклад, закупили сільськогосподарський реманент, інші – худобу, насіння, саджанці плодових дерев.

А в 1929 році комуни й ТСОЗи перетворилися на артілі. У 1930 році в Соболівці було 4 сільськогосподарські артілі. «Більшовик», «Червоний плугатар», «Золотий колос» і «Червоний хлібороб». («Червоний плугатар» пізніше перейменували в колгосп імені комінтекну, а «Золотий колос» - в колгосп імені другої п ятирічки, пізніше в колгосп імені Мічуріна.) У 1930 році розформовано Соболівський район. Соболівка ввійшла до складу Теплицького району.[23]

Значно краще в колгоспах пішли справи після створення у 1932 році Соболівської МТС, яка спочатку мала два трактори марки «Фордзон». У серпні надійшло ще 15 тракторів. До кожного з них були трикорпусні сівалки. Незабаром одержали 10 вантажних автомашин. А на початку 1933 року МТС мала 23 трактори, 23 тракторних плуги, 24 молотарки, 20 нафтових двигунів. На механізаторів пішло вчитися багато юнаків і дівчат. Першими освоїли трактор Петро Митрофанович Ткачук, Василь Петрович Савчук та Ганна Поляк.

В цей час і почала виходити багатотиражна газета.

При цукровому заводі з 1933 року почала діяти фабричнозаводська школа. Відкрили й загальноосвітню семирічну та середню школи. Для середньої школи зокрема у 1938 році побудовано двоповерхове приміщення з великими світлим класами кабінетами.

Ніхто не міг передбачити страшного передгроззя політичних репресій та голоду.

Нечувана до цього засуха 1932 року породила голод. Хоч як не голодували, кожен жив надією вижити, тому припасали на весну збіжжя, щоб засіяти ним ниву, насіння городини. Незважаючи на недорід, була доведена цифра здачі зерна. На місцях все робили для того, щоб виконати доведений план. По хатах ходила комісія з 5-6 чоловік із залізними палицями, якими шукали закопану пашню. Входили до складу комісії переважно нелюди, які були байдужі до чужого горя. [24]

Як згадує Іван Карпович Фурдик: «...У нашого сусіда на городі знайшли мішок закопаної у ямі пшениці. Як не благали батьки багатодітної сім ї змилуватись над ними, залишити зерно, забрали все. Згодом помер батько, потім мати, діти...

Коли я робив уроки, відкрились хатні двері. Ледь переставляючи опухлі ноги, зайшла дядина Саша. Вона була найкращою дівчиною в селі. Кілька років тому назад вийшла заміж за мого дядька.Ще донедавна молода, гарна, змінилась до невпізнання. Вся опухла, шкіра лопала, текла сукровиця.

Голодувала й наша родина. Рятували від смерті руки батька - висококласного майстра. Мама на базарі продавала зроблене ним і купувала тільки для нього, годувальника, хліб, хоч батько й ділився ним зі мною та сестричкою.

Пам’ятаю такий випадок. Біля порога стояли у казані помиї. До хати поволі увійшла дівчинка, побачила їх, мовчки кинулась до казана, почала рученятами виловлювати залишки лушпиння від картоплі.»[25]

Як кажуть, на вагу золота був і розсіл із кваснини. Просили один у одного, щоб полити лободу, яку їли.

Взимку навіть перекопували городи, щоб знайти десяток - два мерзлої гнилої картоплі. Терли її, робили, додавши листя лободи, липи, млинці.

Трупи померлих, тих, хто ще просив їсти, лежали попідтинню. Деякі хати були, мов склепи: вимирали сім'ями. Їздила підвода, збирала їх. Хоч хоронили без труни, але по одному, не в спільній ямі. Було і так: помер чоловік, викопали яму, прийшли хоронити, а в ній вже лежить покійник. Підкопували збоку і хоронили разом.

Пам'ятаю, розповідали, як на очах 12-літнього сина, батько вбив 9-річну доньку зварив з'їв, що вбили жінку, зварили і продавали на базарі кусками.

Вимерла й сусідська сім'я Корінчуків. Залишився один син Архип. Але потім його вбили на війні.

Була в селі жінка - Ганка. Вона закликала дітей, різала їх і їла. В димоході її хати знайшли закопчені рештки людей. Приміщення, де тепер знаходиться сільська рада, було тюрмою. Спочатку жінку там закрили, а потім повезли в Теплик. Більше в село вона не поверн