Курсовая работа: Соціальні джерела християнства

Курсовая работа: Соціальні джерела християнства

Зміст

Вступ

1 Соціальні джерела християнства

1.1 Релігійні джерела християнства

1.2 Філософські джерела

1.3 Соціально-політична ситуація і її вплив на християнство

2 Церква в 30 – 150 р. н.е

2.1 Демократія духу” і ідея Царства Небесного

2.2 Ідея послідовного ходу історії

2.3 Уявлення про суспільство і державу і відношення до них у Апокаліпсисі

2.4 Уявлення про суспільство і державу і відношеннядо них у Євангеліях

2.5. Відношення держави до Церкви

2.6 Християнство і комунізм. Організація і життя перших громад

3 Подальший розвиток церкви 150 – 325 р

Література

Вступ

Не дарма говорять, що саме важке – початок. Скільки разів знову і знову переконуєшся в цьому! Коли обмірковуєш тему перед тим, як приступити до викладу думок на папері, так важко охопити всю її цілком, представити і виразити. Але от з'являється Ідея, смутно зріє план – і думка біжить і біжить, і її вже не зупинити. Це, звичайно, ліричний початок, але він відповідає стану людини, що зрозуміла щось глибоко і ясно.

Сама тема становить чималий інтерес. І одночасно вона представляє деяку складність: на наш погляд, набагато легше розглянути політично – правові вчення Гоббса чи, скажемо, Бентама – тому, що вони були вченнями –формами теоретичного вираження фіксації історично виникаючого знання, що розвивається, тими теоретичними концепціями, ідеями, положеннями і конструкціями, у яких знаходить сво концентроване логіко-понятійне вираження історичний процес поглиблення пізнання політичних і правових явищ.

У ранньому християнстві ж, на наш погляд, ми маємо справу з іншими формами відображення політичної і правової дійсності – такими як різного роду уявленнями, почуттями, віруваннями, настроями, думками і т.д. Більш того, будь-які ідеї, вчення виникають, якщо їхній суб'єкт знаходиться у визначеній взаємодії з їхнім об'єктом. З цього погляду, якщо ми глянемо на християн 30-х років першого століття, що духовно взагалі ніяк не були зв'язані з зовнішнім світом, державою, то прийдемо до висновку, що політико-правових вчень у цей час бути не могло. Але ж це і є раннє християнство! Звичайно, пізніше, ближче до початку 5 століття вони з'являються: у творчості Августина, наприклад, але це відбувається тільки тоді, коли християнство ставати державною релігією і, власне, перестає бути тим християнством, при якому імператор був для послідовників Церкви( Антихристом.)

Отже, виходить, що нам необхідно освітити процес повільного формування політико-правових ідей раннього християнства, що відбувався паралельно з розвитком самого християнства. При цьому, на нашу думку, раннє християнство припиняє існування в 325 році, коли християнство стає державною релігією. Раніш у нас виникли деякі труднощі з точним визначенням періоду часу, протягом якого християнство можна називати раннім. Цікаво відмітити, що дослідники ц проблеми або уникають називати точні дати, або сильно розходяться у своїх думках з цього у питання. З'ясувалося, що християнська релігія носила більш-менш незмінний характер лише в першому столітті свого існування – дал спостерігається швидка її трансформація, і, отже, зміна її ідей. При такому підході раннім можна назвати християнство лише першого століття свого снування. Так чи інакше ми досліджуємо розвиток ранньохристиянських ідей протягом трьох століть – до 325 року – і не помилимося.

Цим тема становить чималий інтерес. Однією з причин вибору цієї теми слугувало елементарне почуття подиву, що виникло при порівнянні раннього християнства християнства, наприклад, середніх століть. Грубо говорячи, у них немає нічого загального, за винятком образа Христа. Як же могло відбутися таке перетворення вчення про рівність, справедливість, милосердя в доктрину “двох мечів”, нквізиції і т.п.!? Цей подив спровокував щире бажання зрозуміти, розібратися в джерелах, коренях християнського вчення. Адже з релігією, що підкорила соб римську світову релігію і протягом 1800 років панувала над значною частиною цивілізованого людства, не можна, за виразом Ф. Енгельса, обробитися, не розглянувши її походження і розвиток.

Іншою причиною вибору теми можна вважати прагнення розібратися в сучасній соціально-політичній ситуації. У даний момент християнська церква розвивається форсованими темпами. З цього приводу в суспільстві витають суперечливі думки. Говорять, що церква навіть прагне до поширення впливу на державну владу. Причому думки подібні в одному – що це питання стоїть досить гостро. Але ж, як відомо, щоб дати відповідь, необхідно цілком зрозуміти питання – у нашому випадку вивчити історію християнства із самого початку.

Залишилося відповісти на запитання, наскільки докладно ця проблема висвітлена в літературі. На жаль, об'єктивні оцінки християнства почали з'являтися в нас у країні зовсім недавно. До цього література, що виходила у світло під егідою наукового атеїзму в рамках ідеології, не могла піднести читачу досить вичерпного огляду християнської релігії. Цим порозумівається наше звертання до праць Ф. Енгельса, К. Каутського. Як не дивно, вони приводять найбільш послідовне дослідження даної проблеми.

Якщо говорити взагалі про літературу по християнству, то її дуже багато. Наукове дослідження християнства почалося ще в 18 столітті і продовжується дотепер. Увага до релігії як до наймогутнішого ідеологічного засобу держави навряд чи пропаде, будуть продовжуватися міждержавні, міжнаціональні конфлікти, розв'язан на релігійному ґрунті, допоки існує сама релігія. Перш ніж приступати до аналізу основного питання, необхідно розглянути немаловажну проблему, зв'язану з соціальними джерелами християнства. Під соціальними джерелами християнства (поняттям досить багатозначним) ми розуміємо ті соціальні явища (і духовн матеріальні), що вплинули на походження, розвиток, становлення християнсько релігії і , отже, основних її ідей.

1 Соціальні джерела християнства

1.1 Релігійні джерела християнства

Як всяка нова релігія християнство виникло не на порожньому місці. Воно всотало деї і уявлення ряду інших релігій, у першу чергу іудаїзму.

Узагалі, можна вказати на немаловажну наступність , щонезмінно існує між ранніми формами релігії – міфами, з їх політеїзмом, обрядовістю і проч., і самою релігією , що виникає на їхній основі. За зауваженням В. С. Нерсесянца ця наступність ма велике значення в області політико-правових поглядів і прямо виявляється, наприклад, у виді вчень про божественний характер влади і порядку, про божественне право і т.п.

Християнство народилося спочатку серед євреїв Палестини й інших країн Близького Схід. Зв'язок нової релігії з іудаїзмом проявилася зокрема в тому, що священне писання християн – Біблія включала як власне християнські здобутки, що утворили новий завіт, так і священні книги послідовників іудаїзму – Старий завіт.

Іудаїзм перша послідовно монотеїстична релігія. У ній суперечливо суворі традиц древніх племен з жертвоприносинами, насильством, жорстокістю, і риси нового в духовній і моральній сферах, що підготували ґрунт для християнства.

Іудаїзм являв собою релігію одного народу, що вважав себе обранцем на тій підставі, що бог через Мойсея дав йому закон. Прийнявши цей закон, євреї вступили в особлив відносини c богом, уклали з ним договір, що забезпечував їм божественне заступництво у випадку дотримання всіх його розпоряджень.

Паростки нового в релігії древніх євреїв полягали й в особливих уявленнях про історію у Біблії історія трактується як поступальний рух. Іудеї вірили в пришестя месії-рятівника, посланого богом для встановлення справедливості.

З удаїзму Християнство запозичало кілька основних ідей: по-перше ідею монотетеїзму, тобто визнання одного бога, що сотворили світ і керуючого їм, по-друге, ідею месіанізму, по-третє, есхатологію, тобто ідею загибелі існуючого світу в результаті божественного втручання. При цьому необхідно відзначити, що в християнстві усі вони істотно трансформувалися: монотеїзм був згодом ослаблений вченням про божественну трійцю, месіанізм з вузькоетнічного перетворився в вчення про порятунок усіх людей через спокутну жертву Ісуса Христа. Есхатологія, тобто вчення про кінець світу, зв'язувалася з ідеєю другого пришестя Христа.

Серед релігійних вчень, груп, сект, масове виникнення яких обумовлювалося атмосферою непевності і чекання кінця, що панувала в суспільстві, була одна, вчення й організація якої мають безпосереднє відношення до джерел християнства. Ми маємо на увазі Кумранську громаду і її вчення. І.С. Свенцицька стверджує, що “вплив, зроблений кумранітами на релігійне вчення перших християн, було дуже велике”. (За справдливим зауваженням И. Д. Амусіна кумранське вчення зіграло свого роду посередницьку роль між ортодоксальним іудаїзмом і християнством.

Кумраніти жили замкнутою громадою, для якої характерні були спільність майна, обов'язкова праця всіх членів громади, спільні трапези, вивчення релігійних текстів. Життя кумранітів було строго регламентоване. Кожен новий член громади повинний був передати громаді “усе знання, працю і майно”.

І. Д. Амусін указує на велику подібність між ідеологією і практикою кумрансько громади, що знайшли своє відображення в Статуті і ранньохристиянських громад.

Ми, на жаль, не можемо зупинятися на всіх можливих зіставленнях і порівняннях між кумранською і християнською ідеологіями . Відзначимо лише деякі найважливіш подібні риси.

Якщо говорити про основні сторони релігійної філософії кумранської громади – вчення про дуалізм (світла і пітьми, добра і зла і т.д. ) і приреченні, то відомо, що ці доктрини були поширені і серед ранньохристиянських громад. Відгомонами дуалістичних мотивів протиставлення світла– пітьмі буяють новозавітні писання, особливо ж приписуване Іоаннові ( “дух істини і дух омани” у першому посл. Іоанна IV, 6). Також інший кардинальний принцип християнського вчення, що необхідно випливає з вчення про приречення: “Так буде воля твоя”, знаходить собі, очевидно, паралель у тім же Статуті: “І все зроблене з ним він зажадає в добровільним переказі себе і, крім волі бога, нічого не хоче”(1QS IX, 24). Відомо, що одним з основних і в той же час оригінальних положень християнства розпорядження не відповідати злом на зло (“А я говорю вам: не протився злому Матвія 5,39) Указівку на це ми зустрічаємо й у кумранському Статуті: “Я нікому не віддам злом, а добром переслідую..., тому що богу належить суд над усіма живими, і йому належить хвала.”(1QS X, 17– 18).

Нарешті, можна вказати подібність у соціальних принципах, “філософії убогості”, що вказують на результат дії загальних факторів, що діють в аналогічних історичних умовах. И. Д. Амусін відзначає, що “чекання месії є не тільки релігійно-міфологічною ідеєю. Соціальний зміст месіанських сподівань полягає в спразі змін, мрії про перебудову світу. У той же час це є свідченням розпачу, викликаного свідомістю неможливості тільки самотужки викорінити зло і соціальна несправедливість на землі”.

“У кумранської ідеології вперше пробила собі місце ідея заміни вибраності цілого етносу вибранністю індивідуума”

З усього цього деякі вчені зробили закономірний висновок, що новим і цілком оригінальним є не вчення християнства і його історична роль, не соціальн принципи, соціальна організація і повсякденна релігійна практика ранньохристиянських громад а тільки божественна особистість Христа, його рятівний подвиг додають християнству його нову сутність.

Поряд з численними рисами подібності між кумранською і новозавітною літературою можна знайти чимало розходжень . Основне розходження полягає в тім, що кумранська громада обмежувалася віруванням у прийдешній прихід месії, у той час як саме виникнення християнства зв'язане з вірою у вже відбувся прихід месії – Христа. Виступаючий у кумранській літературі месія ще не наділений специфічними рисами рятівника, у той час як новозавітний Христос насамперед – рятівник і рятівник світу, що прийшов у світ, щоб жертовно прийняти на себе його гріхи і своя кров відпокутувати їх. Цілком зрозуміло тому, що в кумранських текстах немає навіть натяку на такі християнські догмати, як утілення їм первородного гріха людей, вченняпро трійцю.

1.2 Філософські джерела

Ф. Енгельс порушував питання про те, відкіля беруться уявлення й ідеї, що у християнстві склалися у свого роду систему. (Ми майже відповіли на це питання, розглянувши релігійні джерела християнства. Для того, щоб відповідь була повною, необхідно розглянути зв'язок християнства з філософією – долею нтелектуальної еліти.

Ф. Енгельс відзначав заслугу Б. Бауера, що показав зв'язок християнства з деякими античними філософськими течіями. Філософа Філона Олександрійського, що вперше застосував ідеї філософії платонізму (єдине божество – творець світобудови безсмертя душі як підстава вченняпро загробне життя, страшний суд, покарання злих і нагороді добрих) для тлумачення Старого завіту, Енгельс назвав “батьком християнства”, а представника римських стоїків Сенеку – “дядьків християнства. Можна вказати також на етичний напрямок грецької філософії, що бере початок із Сократа, що проголосило всупереч тодішнім поглядам, що чеснота дине джерело і запорука щастя. Правда, він розумів під щастям щиросердечний стан земного життя. Християнство ж уже в особі Лактанція перенесло подароване доброчиннісстю щастя з земного життя в загробну, а пізніше в особі Августина, що висунуло поняття благодаті.

1.3 Соціально– політична ситуація вплив на християнство

Християнство з'явилося в період, коли величезну імперію роздирали найглибш соціально-політичні антагонізми, як рух пригноблених: воно виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущенників, бідняків і безправних, скорених розсіяних Римом народів.

Ф. Енгельс дав наступну характеристику духовного і матеріального стану тодішнього суспільства: “сьогодення нестерпне, майбутнє, мабуть ще більш грізно. Ніякого виходу”. У ситуації такого роду бідняки готові були вірити будь-якому заклику, аби той обіцяв звільнення.

Однак у всіх класах повинна бути ведуча кількість людей, що, розчарувавшись у матеріальному звільненні, шукали би звільнення духовного, розради у свідомості, що врятувало б їх від повного розпачу”. В міру посилення стану матеріального підсилювалося буквально втеча зі світу зовнішнього у світ внутрішній.

Отже, з цієї ситуації загального економічного, політичного, інтелектуального морального розкладання вихід знайшовся. “Але не в цьому світі”.

Однак необхідно помітити, що в тім положенні цей вихід міг бути тільки в област релігії. Цією релігією виявилося християнство.

Виникнувши, християнство вступило в різке протиріччя з усіма існувавшими до тих пір релігіями. Воно стає першою можливою світовою релігією. Чому? По-перше, християнська релігія заперечувала властиву всім іншим обрядовість. По-друге, вона ставала наднаціональною релігією.

Колишн релігії, що існували на території імперії, носили вузькоетнічний характер (яскравий приклад – іудаїзм) і були нездатні об'єднати рабів і пригноблених різного етнічного походження; більш того, вони роз'єднували їх.

Християнство ж народилася як релігія, звернена до всіх народів. Вона відповідала умовам того часу, коли відбулося змішання всіляких етнічних груп, природні границі між який були зруйновані римськими завоюваннями. Тобто об’єднаність народів під покровом римської влади сприяла успіхам такої універсальної релігії, який було християнство – особливе з тих пір, як ця влада знайшла собі конкретного представника в особі римського імператора.

Протягом перших століть свого існування християнство зазнало складної еволюції. Воно розвивалося, мінялися його ідеї і погляди. Тому просто необхідно дати характеристику християнським поглядам по двох періодах При цьому відзначимо великий ступінь умовності цієї періодизації, тому що процес розвитку церковно деології неоднозначний, навіть трохи суперечливий.

2 Церква в 30– 150 р. н.е

2.1 “Демократія духу” і ідея Царства Небесного

Ранн християнство свої соціальні уявлення зв'язувало з ідеями рівності всіх перед богом, справедливості і милосердя, із уявленнями про право усіх на волю і щастя, хоча б і в загробному житті. Це – основні ідеї християнства. Поруч з ними стояли добре відомі нам ідеї месіанства й есхатології. Цілком природно, що вони були співзвучні з мріями рабів і незаможних вільних громадян.

Дійсно, християнство торкнулося струни, що повинна була знайти відгук у незліченних серцях. Загальновизнаному почуттю, що люди самі гріховні в загальній зіпсованості, християнство дало ясне вираження у свідомості гріховності кожно окремої людини; у той же час у жертовній смерті свого засновника християнство створило легко зрозумілу форму внутрішнього порятунку від зіпсованості світу, розради у свідомості, до чого всі так жагуче прагнули.

Християнство учило любити і цінувати в людині не його зовнішні атрибути, не його гідність, а його душу. Це було воістину нова, якщо не революційна в тій історичній ситуац дея: у тім світі особистість мала значення тільки як частина роду, держави. Християнство очистило душу від усього випадкових і показало її нескінченну красу і цінність. На наш погляд це– одна з причин популярності християнства. ( Ми вже говорили про ту масову втечу зі світу зовнішнього у світ внутрішній). Розчаруваввшись у матеріальному світі будь– яка людина(!), будь вона раб чи вільна, міг розраховувати на знаходження волі духовної, на особливий духовний стан.

Звертання рабів і незаможних у християнство приводило до зіткнення з державною владою, породжувало численні переслідування і гоніння. Усе це разом узяте дозволя говорити про те, що соціальна орієнтація раннього християнства, що викону нерідко роль політичної опозиції, розглядалася як визначена погроза державній структурі. В міру поширення християнства і росту опозиційних настроїв релігійна нетерпимість у відношенні християн приймала все більші масштаби.

Християнство учило, що все дурне в житті – є похідне гріха, найглибшого розкладання особистості, що стається, якщо ця особистість відступає від божественного закону. Таємниця цінності кожної особистості полягає в тім, що “ми тепер діти божі” (Іоан. III, 2). Це вчення про причетність людини до божества, що було ще в Платона, у християнстві стало життям і підняло самосвідомість людини на небувалу висоту, відкривши йому світлі перспективи майбутнього заповіддю: будьте досконалі, як досконалий Батько ваш.

Але будучи радісною звісткою для кожної окремої людини, вчення Христа говорило про порятунок і увесь світ. Страждає не тільки людина; “уся тварина сукупно страждає і мучається” (Рим. VII, 29). Тому порятунок не тільки в тім, що рятується кожна окрема людська душа, а в тім що рятується кожна тварина. Цей новий порядок речей, новий рід буття і відносин у Євангелії носить назва Царства Божого чи Царства небесного.

Царство Небесне, ідеальний, божественний світ, існує від століття, але людина може, якщо хоче, ввійти в нього, уживши для цього особисті зусилля; ще при житті він може з'єднатися у своїй душі з об'єктивним Царством Божим, прийнявши його в себе, у той час як в інших людях, в усьому світі Царство ще не здійснилося.

Можна стверджувати, що в духовності християни пішли далі, ніж буддисти.

Ви, мабуть, запитаєте, у чому ж полягає політичний зміст цієї начебто б не чисто політико-правової ідеї (як і деяких інших). Відповідь на це питання можна дати, якщо глянути на результат їхнього впливу на суспільство і державу. Ми думаємо, ніхто не засумніватися в тім, що сила їхньої дії на людство виявилася безприкладною. Цим ми хочемо сказати, що вся історія після Христа стала якісно інший під впливом християнських ідей. Тобто політико– правовий характер цих ідей розкривається в їхньому впливі на людство.

2.2 Ідея послідовного ходу історії

Християнство, що виступила як синтезуюча релігія в умовах поглиблюючої соціально-політично кризи трактувала політичний процес як лінійну послідовність подій, що ма початок і кінець, залежний від провидіння бога. (Прийшла з іудаїзму). Таке тлумачення історичного процесу служило обґрунтуванням для тверджень про загибель Римської імперії.

2.3 Уявлення про суспільство і державу відношення до них в Апокаліпсисі

Яким не своєрідним і незалежним було б життя громади, воно об'єктивно не могло бути цілком вільним від взаємодії з тим середовищем, у якому воно з'явилося, а проповідь язичникам, що так енергійно повелася апостолами по усьому світі, привела Церкву в безпосереднє зіткнення з цим світом. Цей дотик ставив перед свідомістю церкви украй важке запитання про те, як оцінювати світ і як з ним вжитися. На цьому етапі чітке питання про співвідношення держави і церкви ще не поставлений. Основні принципи відносини до світу дані ще в Євангелії.

Найбільш древньою новозавітною книгою є Одкровення Іоанна Богослова (Апокаліпсис), точно датоване 68 р. н.е. Аналізуючи це джерело, можна помітити, що він істотно виділяється з загального потоку ранньохристиянської думки. Цікаво відзначити той факт, що християнство представлене в ньому (Апокаліпсисі) як вчення, що не цілком відокремилося від іудаїзму. У ньому відсутня етика всепрощення, лагідності і покірності, що згодом з'явилася в Євангеліях.

Цю книгу пронизує ненависть до Рима як джерелу зла. Ще не склалася в цей час християнська догматика, багато важливих елементів віровчення відсутні.

Необхідно відзначити, що деякі знаходять в Апокаліпсисі революційну програму дій. Подібн судження засновані на витримках з Євангелій подібного роду: “зрадить брат брата на смерть, і батько – сина ... повстане народ і царство на царство”, чи “не думайте, що я прийшов принести світло на землю; не світло прийшов я принести, але меч” (Матвія. 10, 34). Таке уявлення про Христа – штучне. Євангел особливе джерело, емоційне і символічне, воно допускає розбіжності. Приведен слова не програма дій, а пророцтво лих. Їм протистоять ідеї осуду насильства (“хто взяв меч, від меча і загине”).

Ц положення більше відповідають духу християнства. Програма і суть християнства не в перетворенні світу, а в порятунку душі.

2.4 Уявлення про суспільство і державу відношення до них у Євангеліях

Цікаво відзначити, що наступні книги Нового завіту істотно відрізняються від Одкровення. У Євангеліях уперше з'являється вчення про необхідність прощати владі, терпіти будь-які страждання в земному житті, сформовані основні принципи етики покірності, непротивлення злу насильством.

Відоме веління Апостола про покору владам, що існують, на тій підставі, що “нема влади не від бога”, може мало за собою неясне визнання позитивного значення римської держави в історії світу і християнства. Євангельські принципи відносини до світу зводилися до наступного: не прив'язуватися до емпіричного світу, не служити Мамоні і т.п. Гріх не життя в цьому світу, а надмірна прихильність до нього, поклоніння йому як абсолютному, забуття заради нього вічного.

Підводячи підсумок скажемо, що принципи, що містяться в Євангеліях, усе-таки були занадто загальними, у них не містилося прямих указівок на відношення до влади, державних установ, податків, суспільної діяльності і ін.

Християнська церква у своєму подальшому розвитку зробила висновки з цих загальних принципів. Висновки ці, різні в різні часи, наближалися поступово до компромісу між релігійною правдою і практичним життям у міру того, як у церкві убожіло релігійне життя і пам'ять про Вчителя і підсилювався вплив “світу”.

Необхідно відмітити, що в перше століття існування церкви відношення до держави виникало, крім євангельських норм, з того духу, яким було перейняте життя перших християн. Який інтерес і важливість могли представляти римське суспільство держава для людей, що щохвилини очікували другого пришестя і настання щирого царства? Це – по-перше. По-друге, римська держава була державою язичною, ус його функції, суд, керування і т.д. супроводжувалося релігійними церемоніями; крім того воно підтримувало політеїзм, тобто з християнської точки зору – культ демонів; це робило для християнина неможливим участь у державному житті: що загального у світла з пітьмою? Для Церкви з її безумовними критеріями, з остаточними оцінками усі форми громадського життя були виродливі, безбожні, випадкові, недосконалі. Тому вона не могла жити в них... З погляду християнина внутрішній світ людини, порятунок його душі зовсім не залежить від форм держави всього іншого – відносного, тимчасового, минущого.

Необхідно підкреслити що, не маючи потреби брати участь у житті римського суспільства держави, первісна церква не була налаштована активно проти нього. Вона не вважала гріхом коритися державній владі, визнавала її компетенцію, поки вона не торкалася християнської совісті, навіть молилася за імператорів і інших посадових осіб.

2.5 Відношення держави до Церкви

Якщо вище ми розглянули відношення церкви до держави, то зараз розглянемо, яке ж було, навпаки, відношення суспільства і держави до Церкви в перше століття снування. Очевидно, що до середини 1 століття влади навчилися розрізняти християн від іудеїв. Це розходження вказує як на збільшення громади, так і на те, що влади стали підозріло відноситися до секти християн. На думку деяких учених переслідувалися християни (на першому етапі) не за ідеї, а за нібито зроблені ними підпали Рима. З цього погляду можна зробити висновок, що влади не усвідомлювали ще повною мірою всієї небезпеки християн для імперії. На думку нших, християнство розглядалося владою як опозиція до державної влади. Так чи накше гоніння на християн мали місце протягом достатньо великого відрізка часу. Космополітизм раннього християнства, егалітаризм, неприйняття божественного імператора, звертання до приниженим і пригнобленим (соц. сутність, див. розділ “Демократія духу”), на думку правлячої верхівки являли визначену ідеологічну небезпеку, що і спричинило за собою політику заборон гонінь. Античний розум, залишаючись самим собою не міг інакше реагувати на це нове вчення, яке явно йшло усупереч усьому тому, чим жила античність (наприклад, замість служби державі і суспільству – мрію про Небесне Царство).

Більш того в комуністичній “організації” громади вони бачили джерело анархізму, до якого почували ворожість і ненависть. Вони занадто нехтували цю пролетарську релігію. Тому пізніше, вже в 4 столітті, коли християнство стало пануючою релігією, послідовні язичники залишалися при тім же презирливому відношенні до християнства.

Визначений нтерес являють у цьому плані “Листи Плінія Молодшого” імператору Трояну. Автор листів, розслідуючи діяльність християн, відзначає, що ”не знайшов нічого, крім безмірного виродливого марновірства ”.

2.6 Християнство і комунізм. Організація життя перших громад

Через різко виражений пролетарський характер громади в першому столітті цілком природно, що вона прагнула до комуністичної організації. Вважається, що катакомбне християнство несло в маси ідеї примітивного комунізму.

Розглянемо організацію ранньохристиянської громади. Відповідно до древньої приказки, що цитує Тертулліан (про нього – нижче), – “де троє, там і церква”. В усякій християнській громаді виділялася група осіб, особливо шанованих членами за свою відданість церкві – єпископи і диякони. Поряд з ними в ранньохристиянських документах згадуються пресвітери (старійшини). Однак важливо помітити, що на ранньому етапі розвитку (30-130 р. н.е.), ці обличчя знаходяться в “живому днанні з церквою”, їхня влада має не правовий характер, а благодатний, вільно визнаний зборами. Тобто їхня влада в першому столітті існування церкви трималася чисто на авторитеті.

Громада жила за своїм законами, найчастіше пішовши у свій внутрішній світ і “бойкотуючи зовнішній”. За зауваженням учених вона, точніше сказати сукупність громад (у середині 1 в. їх було вже сім, і їхнє число постійне зростало), нагадувала самостійну державу усередині римської імперії. “Єдність і дисципліна християнсько республіки, мало-помалу утворила самостійне і державу, що розширюється, у самому центрі Римської імперії”. Держава в державі! Природно, це порушувало нормальне функціонування державного апарату імперії. У цьому ми бачимо одну з причин гонінь християн.

Отже, про комунізм... Ґрунтовне дослідження цієї проблеми провів К. Каутський. Багато дей комунізму, на думку К. Каутського, подібні з ідеями раннього християнства. Він приводить визначені свідчення цієї паралелі. У Діяннях апостолів сказано: И вони постійно перебували в навчанні Апостолів, у спілкуванні і переломленн хліба і молитвах... Усе-таки віруючі були разом і мали все загальне. І продавали маєтки і усяку власність, і розділяли всім, дивлячись по нестатку кожного”.

“У безлічі ж, що увірували, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з маєтку свого не називав своїм, але усе в них було загальне...” (Діяння. 2:42, 44; 4:32 35).

“Перш християни не були здатні дати ясний і спокійний виклад своїх поглядів. Але їхн короткі зауваження, заклики, вимоги, усюди однаково вказують на комуністичний характер первісної християнської громади”.

У Євангелії від Іоанна розповідається про комунізм Ісуса і його апостолів, як про те, що саме собою розуміється. Усі вони мали загальну скарбницю, якою завідував Іуда Іскаріот.

Не дивно, що в перші роки існування громади звільнення від усього земного вилилося у форму відмовлення від майна, від усякої власності, коли члени громади продавали усе, що мали і приносили гроші до ніг апостолів.

У Євангелії від Луки охоче розповідається про ті вирази і притчі добродійства, де принижується багатство і проповідується некорисливість.

Поруч з неприйняттям особистого багатства, майна, стоїть ідея викриття багатих узагалі. К. Каутський назвав її навіть класовою ворожнечею.

Особливо яскраво проступає вона в Євангелії від Луки, головним чином у переказі про Лазаря, яке можна знайти тільки в цьому Євангелії. Багатий попадає в пекло, а бідний був віднесений у лоно Авраамове. Багатий засуджений тільки тому, що він був багатий.

У тім же Євангелії Ісус говорить: “Як важко має багатство ввійти в Царство Боже! Тому що зручніше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже” (Луки. 18:24– 25). І в цьому випадку багатий засуджений за сво багатство, а не за гріхи. Видно, що бути багатим і насолоджуватися своїм багатством складає злочин, що вимагає найболіснішого покарання.

Тією же ідеєю перейняте Послання Іакова. “Послухайте ви, багаті: плачте і ридайте про нещастя, що надходять на вас”(Іакова. 5:1– 7). Він “громить” навіть багатих, що вступили в християнську громаду: “послухайте, брати мої кохані: чи не бідних світу цього обрав Бог бути багатими вірою і спадкоємцями царства? А ви знехтували бідного. Чи не багаті пригноблюють вас, і не вони чи тягнуть вас у суди? Не вони чи неславлять добре ім'я, яким ви називаєтеся?”(Іакова. 1:9 11, 2:5– 7).

К. Каутский зауважував, що навряд чи коли-небудь класова ворожнеча приймала такі фанатичні форми, як класова ворожнеча християн-пролетарів”.**

3 Подальший розвиток ранньої церкви 150– 325 р

Чим далі жила християнська церква, тим більше утрачала вона свій апокаліпсичний характер, слабкіше ставала впевненість у швидкому пришесті Христа, відчутнішою ставала необхідність влаштовуватися в цьому світі надовго. Унаслідок цього змінювалася структура церкви, і, що найголовніше, змінювалися деї. Розглянемо організацію. До п'ятидесятих років другого століття монархічне положення єпископа в громаді стало повсюдним. Посади в громаді усе більше втрачали харизматичний і залежний від громади характер і здобували правовий і незалежний від громади відтінок. Вибори звелися до права громади чи затверджувати відхиляти кандидатів. Йде процес майнового розшарування в громаді. “Постановляємо, щоб єпископ мав владу над майном Церкви”(Can. apost. 41). Ці процеси привели згодом до поділу християн на клір і мирян, до згладжування опозиційних настроїв по відношенню до державної влади, утворення церковної структури й ієрархії. Йде процес об'єднання громад в одну організацію. Припиняються гоніння за відмовлення поклонятися імператору.

Яке ж відношення до суспільства і держави в цей період? Якщо раніш у рядах християн були, в основному, proles, то питання про відношення до “світу” не стояло дуже гостро: бідняки мали мало справи з язичеським світом і, стаючи християнами, не було змушене ламати життя на новий лад. Обставини змінилися, коли в церкву стали вступати люди більш високого положення, чиновники, учені, військові і ін. Але адже зробитися християнином – відмовитися від світу!

Це питання викликало в церкві другого століття цілий розкол. Найбільш непримиренні, що одержали назву монтаністів, хотіли порвати всякий зв'язок між світом і Церквою; відповідно до цього напрямку християнин не повинний залишатися солдатом, чиновником, вчителем і т.д., узагалі, усяка посада, заняття, при якому приходилося вступати в зіткнення з язичеством, проголошувалися небезпечними. Християнин повинний уникати не тільки з-за остраху опоганення – “для чистого все чисто“, у монтаністів звучить і інший заклик: християнин не повинний вкорінюватися в цьому світі – “ми мандрівники прибульці на землі, міста перебування не маємо, прийдешнього шукаємо”.

Палким виразником цих ідей був К. Тертулліан, один з найбільших християнських апологетів. Він – син римського центуріона, що прийняв християнство і став пресвітером в Карфагені. Крім апологетичних творів він написав багато богословських трактатів з різних питаннь християнської догматики.

Його трактат “Про ідолопоклонство” пронизаний думкою про неможливість для християнина займатися ідолопоклонством у широкому змісті цього слова.”...ми можемо у відношенні нашої служби начальникам і царям наслідувати приклада патріархів нших віруючих, котрі часто були міністрами і служителями царів долопоклонників (але лише) у тім, що не відносилося до ідолопоклонства ”. Але при цьому , з іншої сторони він стверджує, обзиваючи Рим “диявольським збіговиськом”, “новим Вавилоном”, що християни моляться за імператора і його чиновників, тому що влада імператору дана від бога: “християнин нікому не ворог, а тим менш імператору, знаючи, що бог його поставив імператором і що його треба любити, поважати, що треба робити йому почесті, молитися про здоров'я його, благополуччя держави, допоки світ існує”. Цей факт свідчить про вплив традиції обожнювання влади в Древньому Римі на ідеологію раннього християнства. На ранньому християнстві позначалися і властиві древньому світу традиції віротерпимості. На думку Тертулліана “не властиво одній релігії робити насильство над іншою ... Релігія повинна бути прийнятна за переконанням, а не за насильством” і що “право – природне, публічне вимагає, щоб кожний поклонявся тому, що хоче”. (Релігійно-авторитарний характер християнська церква набуде тільки в VI столітті.) Це пояснюється ще і тим, що в умовах епізодичних гонінь ранні ідеологи християнства схилялися до того, що принцип волі віросповідання повинний бути включений у сферу державної політики.

Тертулліан оповідає про життя громади в 3 столітті: “ми збираємося, щоб молитися богу всенародно, про усю владу, про світ і про віддалення кінцевої години(!). На зборах ми робимо як би суд божественний...”.

У працях Тертулліана можна знайти міркування про єресь. Єресь для нього – ті, хто знаходиться, “ісснує” близько до мирян. Поведінку їх він називав “легковажною, повсякденною, вульгарною, що не має важливості і т.д.”

Пуризм непримиренність Тертулліана не здобули перемогу. У Церкві взяв гору помірний напрямок. Гарнак формулює його так: ”досить уникати прямого ідолопоклонства. При цьому обмеженні християнин має право залишатися на всякій чесній службі, навіть стикаючись з ідолопоклонством. Такий спосіб дій Церква заснувала з початку 3 століття всюди: держава, завдяки цьому, придбала багато смирних, вірних своїм обов'язкам громадян.”

Разом з перемогою такого помірного відношення до суспільства, змінилося і відношення до держави. Погляди на імперію, як на царство Сатани, а на імператора як на Антихриста, поступово змінювалися визнанням за державою позитивного значення, причому з'являлася навіть думка про можливість союзу між державою і Церквою. Виразником такої ідеї і разом з тим пророком дійсно здійснився в IV столітт злиття був апологет Мелитон у “Слові”, зверненому до імператора Марка Аврелія. У його здобутку цікава манера, що засвоїли християни в розмові із сильними світу цього і той тон поваги, що тут чується.

Євангельськ деї лагідності, покірності й обов'язкової покори владі змінили первісну соціальну спрямованість християнського вчення. Тому змінювалося і відношення правлячих класів Рима до християнства.

Освячення релігією рабовласницького ладу забезпечили їй підтримку з боку держави. Відмітимо, що християнство отримало правове визнання і стало пануючим в Римській імперії тільки тоді, коли воно відмовилося від своїх первісних революційних тенденцій, від критики встановлених в імперії порядків, проголосило недоторканність приватної власності, стало проповідувати непротивлення злу насильством і необхідність беззастережної покори громадян державній владі, а рабів – своїм панам: “ви ж, раби, коріться своїм панам, як подобі бога, по совісті і зі страхом”; воно перетворилося в досконалішу зброю ідеологічного впливу на маси, захист інтересів пануючого класу, ніж колишня державна релігія. Християнська церква ім'ям бога жадала від своїх послідовників бути покірними всякому людському начальству, коритися йому “не тільки зі страху покарання, але і по совісті, тому що начальник є божий слуга (Рим. 13:5,4). Слугам пропонувалося з усяким страхом коритися панам “не тільки добрим, але і суворим. Тому що те завгодно (богу), якщо хто, роздумуючи про бога, переносить скорботу, страждаючи несправедливо”(1 Петра. 2:18– 19).

Освячення релігією рабовласницького ладу, влади монарха й обожнювання персони пануючи ставлять релігію в тісний зв'язок з державою, вона перетворюється в офіційно проголошену і підтримувану державою релігію.

Міланський едикт Костянтина і Лацинія 313 р.,по суті, проголошував волю віросповідання. У результаті християнство зробило якісно новий крок у своєму розвитку: від стану сектантської замкнутості – до статусу державної релігії; так складалися сприятливі умови для його соціально – економічного і політичного твердження.

Для закріплення своїх позицій церква мала потребу в чітко визначеній догматичній системі, відступ від який розглядалася б як єресь. Ця система формувалася поступово протягом декількох століть. Основу її склав так називаний символ віри сукупність догматів, затверджених церковними соборами в IV в.

В міру зміцнення положення християнства терпиме відношення до інших культів змінюється нетерпимістю, що спирається на уявлення про власну профетичну винятковість. Останнє знайшло відображення в ранньохристиянській патристиці, зокрема в соціальній доктрині Августина, викладеній в його творі “Про град Божий”. Ранньохристиянське вчення про небесний град і град земний Августин представляв як історію боротьби двох градов “божого” і “людського”, заклавши тим самим основу теологічного. Удосконалювання християнської ідеолог здійснювалося одночасно з удосконалюванням церковної структури. З твердженням політичного і правового статусу християнської церкви відбувався процес поширення її впливу на політичну структуру імперії. У період з кінця II і до V в. християнська церква поступово переходила з позицій співіснування з світською владою на положення верховної влади в країні.

Союз між рабовласницькою державою і християнською церквою був офіційно закріплений 1 Нікейським собором у 325 р. Християнство стало державною релігією. “Догмати церкви стали одночасно і політичними аксіомами, а біблійні тексти одержали у всякому суді силу закону”.

Особливе положення християнської церкви стверджувалося уявленнями про споконвічну приналежність їй божественного права. На думку ідеологів християнської церкви, людина може пізнати божественний закон тільки через божественне одкровення, доступне лише через церкву. Церква ж, будучи, таким чином, охоронницею божественного права, стала включати в сферу свого впливу не тільки норми моральності, але і державну владу, дану правителям від бога.

Протиставлення природного і надприродного переборюється в релігійному світогляді й в деологічних побудовах християнських ідеологів в умовах раннього середньовіччя через визнання надприродного й в області взаємин церкви і держави, і в област загальнолюдських цінностей, і в сфері духовної культури.

Посилення впливу християнської церкви, теократичних тенденцій, а також сприятливі для церкви конкретно-історичні умови дозволили їй організувати фронтальний наступ на конкуруючі релігійні концепції, включаючи зрівняльні ідеї раннього християнства.

Література

1.   Евангелие

2.   Ф. Энгельс. О первоначальном христианстве. М.: изд. полит. лит., 2007.

3.   История религии. М.: центр “Руник”, 2006.

4.   К. Каутский. Происхождение христианства. М.: изд. полит. лит., 20100.

5.   А.Б. Ранович. Первоисточники по истории раннего христианства. Политиздат. 2009.

6.   В.В. Клочков. Религия, государство, право. М.: Мысль. 2008.

7.   В.Н. Савельев. Свобода совести: история и теория. М.: Высшая школа. 2007.

8.   Б. Рассел. Почему я не христианин. М, Политиздат 2008.

9.   И.Д. Амусин. Рукописи мертвого моря. М.: изд. АН СССР, 2010

10.Научный атеизм. Учебн. пособ. под ред. М.П. Мчедлова М.: Политиздат, 2008.

11.И.С. Свенцицкая. Раннее христианство: страницы истории.

12.История политических учений под ред. Нерсесянца. М.: Инфра×М-Кодекс., 2008.

13.Плиний Младший. Письма М. 2009.

14.Н.Н. Азаркин История политических учений. М.: Юрист, 2007.